Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

Медсестра простягла лікарю шприц. З іншого кінця санітарки наполегливо відтирали з ніг хворого чорний бруд. Щур уже тримав у руках довгу голку. Нещасний, якому слід було винуватити у тому, що сталося, виключно власну дурість та спосіб життя, лише час від часу безсило стогнав. Бліде обличчя його вкривалося крапельками холодного поту.

Вони цілувалися так, що можна було позаздрити. Просто кожен із них не робив цього дуже давно. Програма на увімкненому каналі скінчилася, тепер телеекран сніжив, періодично блимаючи, вихоплюючи з темряви міцну спину чоловіка, сорочка якого валялася поруч на підлозі. Блузка на жінці була розстібнута. Ольга вже не обіймала його, а просто сиділа, спираючись руками на диван, і дозволяючи робити все, що завгодно.

— Олег...— прошепотіла вона.— Вимкни його... Ну, будь ласка, Олежку...

Звук, що лунав із кута кімнати, був дещо надокучливим, хоча й мелодійним. Саме цей звук примусив Олега поступово відпустити цю гарячу жінку, що дихала дедалі частіше й глибше. Довелося докласти неабияких зусиль, щоб послухати її та зупинитися. Він так і застиг, опустивши голову їй на коліна.

— Що це? Твій телефон? — запитала вона, приходячи до тями.

— Він, рідний, — промовив Олег, повільно встаючи. — Якщо це знову той навіжений, я просто зараз викину його іграшку у вікно...

У темряві він навпомацки відшукав мобільник на поличці, потім відповів:

— Так. Гм-м... — настала пауза. — Зрозуміло. Давай.

Ольга, вже застібнувши блузку, відкинулася на спинку дивану. Підійшовши, Олег сів поруч.

— Чорт забирай... — промовив він. — Схоже, в них там поранення серця. Ото вже — чого тільки нам не вистачало... Зараз машину пришлють.

Вона мовчала.

— Що поробиш... — він поцілував її так само, як уперше — в кутик рота. — Іноді чоловіки у найвідповідальніший момент мусять говорити: «Пробач, люба»...

Ольга не змогла стримати сміх.

— Ну, ти й скажеш...

— Це щоб приховати розпач. Лягай спати, красуне. Двері я зачиню. Пощастило тобі цього разу. Приставучий лікар їде на виклик.

Вона лише мовчки слухала ці слова, усвідомлюючи, що досі повністю не прийшла до тями. Олег, уже вдягнутий у куртку, ще раз нагнувся.

— Не ображайся, я ж не винен... Я би сам нікуди не хотів їхати. Гадаю, на мене чекає кілька доволі неприємних годин...

— Гадаю, на мене також... — тихо промовила вона.

— У якому розумінні?

— У такому... — вона сховала обличчя. — Ти мене надто... Тепер спробуй засни...

— Таблетку снодійного можу запропонувати.

— Та ні, дякую. Я сама.

— Коли повернуся, я влаштуюся тихенько поруч, гаразд?

— Гаразд, — відповіла вона. — А якщо тебе до ранку не буде?

— Ну... Зранку однаково прийду. А ти все-таки влаштуй собі вихідний. Ну, що тобі? Он — телефон на поличці. Зателефонуєш головному, відпросишся. Гаразд, іду наниз чекати, бо в них там дійсно катастрофа...

Торкнувшись ще раз до її щоки, він вийшов.

Коли Олег увійшов до операційної, зав'язуючи на ходу маску, хворий уже лежав на столі. Положення — на правому боці з рукою на підставці. Медвідь із Голоюхом, уже «помиті», саме починали вкривати його стерильними простирадлами.

— Поранення серця, — коротко промовив Медвідь. — Тиск падає. Мусимо оперувати.

Голос його був схвильований, щоб не сказати більшого.

— Рана де? — запитав Олег, зазираючи до них.

Ілля підняв простирадло, яке ще не закріпили, і Олег усе побачив сам.

— Ого... — здивувався він. — Так збоку... А точно серце?

— Бюлау стоїть, — відповів Ілля. — У плевральній порожнині крові практично немає. Тільки серце.

— Там іде тампонада, — так само коротко промовив Щур. — Давайте, робіть! У нього нижній тиск — нуль!

— Олег, рухайся! — підігнав Медвідь. — Я серце не оперував.

— Торакальному хоч дзвонили? — почулося з передопераційної, де Олег уже скидав халат.

— Їде, — відповів Голоюх, домащуючи операційне поле йодом.

— Робіть торакотомію по п'ятому міжребер'ю, — сказав Олег, влітаючи назад уже у піжамі та бахілах.

— І то в темпі, — додав Щур, тримаючи пальці на шиї хворого.

А Олег вже «вскакував» у підставлений Надею халат. Щур півголосом щось бубонів до Наталі, яка снувала навколо нього та відгородженого хворого, довершуючи останні маніпуляції, пов'язані з наркозом.

Ілля мовчки взяв зі столика скальпель.

У кімнаті, яка і далі протистояла негоді, стояв затишний морок. Телевізор продовжував світитися зовсім без звуку. Щоправда, на екрані вже не сніжило. У цей пізній час знайшовся ще якийсь один запізнілий канал, по якому крутили невідомо що. Ольга, підперши голову руками, задумливо сиділа на дивані навпроти пустої чашки, слухаючи, як у вікно стукає краплями вітер і думаючи щось своє. Нарешті вона підвелася і розстелила те саме простирало. Потім, зібравши волосся на потилиці, скинула брюки, блузку і залізла під нього, скрутившись калачиком. Лише на мить здригнулася, коли внизу, вулицею, не зупиняючись, проїхала якась машина. Екран телевізора продовжував світитися, розкидаючи по стінах кімнати різнокольорові спалахи.