Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

Наркозний апарат старався на повну, а в операційній стояла напружена «робоча» тиша — лише брязкання інструментів та суто необхідні скупі репліки працюючих. Жодних жартів і навіть зайвих слів. Не той випадок. Так відбувалося завжди, коли доводилося оперувати щось далеко не повсякденне, виконуючи роботу на межі технічних можливостей. Все-таки районна лікарня — не краще місце для операцій на серці, навіть найпростіших.

— Тримай тупфер, дірку затисни... Ч-чорт... спробуй повигрібай оці згустки...

— Відсмоктувач! — скомандував Ілля.

Запрацював електровідсмоктувач.

— Затискачі на перикард! — продовжував Олег.

— Давай струйно у підключичку, — у напівголоса промовив Щур до Наталі.

І тут несподівано з операційного поля бризнув потужний кров'яний фонтан. Вдаривши між головами оперуючих, він потрапив просто в операційну лампу вгорі. Це був удар, від якого із тривожним звуком затремтіла лампа та бризки розлетілися по головах персоналу. Надя та Наталя скрикнули. Серце хворого ще продовжувало скорочуватись, незважаючи на наскрізну рану. Воно робило свою справу, являючи собою доволі потужну помпу, і коли хірурги нарешті дісталися до нього та звільнили його пошкоджену стінку, кров потужним струменем линула туди, де було менше опору. Цього чекали, і все-таки...

Друге скорочення дало якийсь кривий струмінь, від якого розлетілося по грудях оперуючих і дісталося навіть анестезіологам, а догори лише ляпнуло.

— ...твоїй мамі... — вирвалося у когось.

— Усе, — сказав Олег. — Я там. Заткав пальцем.

Із лампи продовжувало крапати донизу, а освітлення в операційному полі явно зменшилося.

— Спокійно, — сказав Олег, — малу лампу сюди підсувайте і готуйте шити на круглій голці.

— Атравматика є, гуманітарна... — підказав Ілля.

— Давайте будь-що. Що швидше...

— Працює? — запитав Тарас.

— Так. Шити. Ілля, ти в'яжеш. Я поступово забиратиму палець. Шити, щоб постійно було готово!

Медвідь схилився до рани, зав'язуючи нитку.

— Далі! — командував Олег. — У темпі.

Очевидно, бригада адаптувалася до умов нетипової операції, тому що з'явилися деякі ознаки настрою:

— Таким струменем якщо в око потрапить, то й вибити може, — зауважив Ілля, продовжуючи в'язати.

— А ти не нахиляйся так, — порадив Олег. — Он, я довший від тебе, а не нахиляюся. Тарасе, ти постійно відсмоктуй. І серветку візьми більшу.

— Що там у вас? — відчувши певну розрядку, обізвався Щур.

— Міокард дошиваємо, — відповів Олег. — Практично закінчуємо. Ще кілька швів зверху. Палець уже звільнився. Шити!

До операційної вставила голову Маша, прикриваючи обличчя маскою:

— Ілля Петрович! Машина санавіації під'їхала. Виходять.

— Як піднімуться — відразу сюди веди.

— Оперативно вони, — зауважив Олег. — Ви о котрій дзвонили?

— Година доходить, — сказав Щур.

— А ми вже наче й справилися, — подумав уголос Тарас.

— Добре, що приїхали, — заперечив Олег. — Тут ще роботи й роботи. Перикард зашити, ревізнути все, як належить... Для цього потрібні відповідні навички.

— Та й нашу працю оцінити, що також не зайве, — підказав Ілля.

— Безперечно, — погодився Олег. — Доля хворого ще кілька днів буде під питанням...

За дві години всі четверо сиділи в ординаторській. Торакальний хірург із обласної — чоловік старшого віку, кремезний, із бородою — гортав історію хвороби з аналізами хворого, які на той час уже були готові.

— Ну, що... Добре все, що добре закінчується, — промовив він, відкладаючи зшиток.

— Гадаю, ще нічого не скінчилося, — несміливо зауважив Ілля.

— Ну, за великим рахунком — так, — погодився викликаний лікар. — Але на цьому етапі все прекрасно. Усі ми розуміємо, що таке поранення серця. Це восьмидесятивідсоткова смертність навіть за умов надання своєчасної та кваліфікованої допомоги.

Усі мовчки кивнули.

— А я вважаю, допомога була достатньо кваліфікованою. До речі, Олег Вікторович, ми з вами, по суті, ще не познайомилися. Ваших колег я добре знаю, а ви тут недавно?

— Та вже достатньо, — посміхнувся той, — кілька місяців.

— Він уже свій, — підтвердив Ілля.

— Ну, що ж... Прийміть, як то кажуть, мої компліменти,— сказав торакальний, — усе дійсно на рівні. Це я без зайвого пафосу, від душі.

— Дякую, — просто відповів Олег.

— Григорію Івановичу, — зарухався Ілля, — давайте, я каву поставлю, тоді й будемо знайомитися, бо самі розумієте — втрата енергії, хвилювання...