Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

— Хвилинку, — зупинив його той, — давайте спочатку з родичами переговоримо. Кличте їх сюди. А де ваш анестезіолог? Сергій Андрійович, так?

Наче почувши його, до ординаторської увійшов Щур. Усі відразу засміялися.

— Що, в мене щось не так? — злякався той.

— Усе гаразд, — посміхнувся торакальний, — просто легкий на згадку.

— Давай, якщо вже ти у дверях, то клич родичів, — сказав Медвідь.

Дві жінки, які й досі були самі не свої від хвилювання, — дружина та мати щойно оперованого хворого — увійшли до приміщення. їм запропонували сідати.

— Ну, що... — почав торакальний. — У вашого сина та чоловіка травма надзвичайно серйозна. Мова йде за проникаюче поранення серця. Це дуже важка травма. Операція пройшла вдало. Нам вдалося зробити все, що належить у таких випадках. Лікарі ваші зорієнтувалися вчасно і основний етап операції закінчили ще до мого приїзду. Загалом, усе вдалося. Зараз пошкодження ліквідовано, і серце хворого працює нормально. Так, Сергію Андрійовичу?

Щур мовчки підтвердив.

— Але, на жаль, це не означає, що небезпека минула, — продовжував Григорій Іванович. — Усе ще може статися. Може відбутися зупинка серця, можуть бути й інші пізні ускладнення. Я говорю вам так, як воно є. Ви мусите бути готові до найгіршого. Хоча, ще раз повторю — в нас є усі підстави сподіватися, що хворий видужає.

Жінки лише мовчали, киваючи головами.

— Зараз стан хворого стабільний, — додав Щур. — Але про ліки доведеться потурбуватися. Самі розумієте, треба використати всі можливості.

— Так, звичайно... — промовила крізь сльози мати хворого. — А можна до нього?

— А що вам біля нього робити? — знову втрутився торакальний. — Він ще спить після наркозу, ще на керованому диханні. Сергій Андрійович пустить вас на хвильку подивитися, а сидіти біля нього поки що не можна.

Близькі прооперованого мовчки погодилися.

— Ну, все, чекайте у холі на кріслах, — сказав Щур. — Зараз напишемо вам список необхідних ліків. Є чергова аптека. Маєте можливість купити медикаменти?

— Ми купимо, все купимо, — відповіла дружина пораненого, — ви пишіть!

Вони зібралися йти. Несподівано мати хворого повернулася до лікарів і плачучи заголосила:

— Рятуйте його, людоньки, я вас прошу... Я віддячу всім, тільки рятуйте! Будь ласка...

— Та ми всіх рятуємо, всіх стараємося... — промовив Григорій Іванович, виводячи її до коридору.

Двері зачинилися.

— Можна зрозуміти... — промовив торакальний. — Добре, хоч ліки здатні купити. А що робите, якщо родичі неспроможні?

— Ну... — замислився Ілля. — Існує НЗ, який поповнюється за рахунок хворих, але скільки його там...

— І тоді що?

— Тоді починаються дзвінки до начмеда, а начмед піднімає з ліжка завідуючу центральною аптекою, а та починає волати, що фондів немає, а лікарня і так винна купу грошей...

— Врешті-решт, дають, — підхопив Голоюх. — Але половину з того, що просимо...

— Тому замовляти доводиться удвічі більше, — продовжив Ілля.

— Складна механіка... — промовив торакальний. — Хоча в нас, практично, те саме. До чого ми йдемо? Скоро десять років власної держави, а для свого дядька з села у лікарні шматка бинта немає.

— Не власної держави, а їхньої, — виправив Медвідь. — Власної у нас ніколи не буде...

Запахло кавою. Ілля розкрив коробку цукерок і витяг пляшку коньяку.

— Мені от стільки, — показав Олег, скидаючи халат. — Я, звісно, дико вибачаюся, але через п'ять хвилин змушений викликати машину і відкланятися.

— А це як розуміти? — обурився Медвідь.

— Голова розламується, — збрехав Олег. — Я ж учора ніч відкантував... Ну, чесне слово! І завтра раніше дванадцятої не прийду.

— Повинен зауважити, — підтримав торакальний, кивнувши заву, — він тебе сьогодні капітально виручив.

— Пусте, вони б і самі впоралися, — заперечив Олег.

— А я й не кажу нічого — виручив, — погодився Ілля. — Я на серці жодного разу не оперував, не доводилося. Але тут мова про інше йде. Кидати колектив негарно, хоч що хочете кажіть.

— Ну, давайте, щоб і не доводилося, — сказав Григорій Іванович. — Хай такого не стається. Буде наше здоров'я цілішим.

Вони перехилили чарки, і Щур пішов до виходу:

— Іду, гляну, як там Наталя справляється. Я ще вернуся.

— Сподіваюсь, — сказав Ілля. — Проте вона в тебе іншого лікаря за пояс заткне...

— Це що, та руденька, яка на наркозі була? — уточнив торакальний.

— Вона.

— Приємна жіночка, в усіх відношеннях... А ви, Олег Вікторович, я так зрозумів, уже мали справу з подібним?