Array Array - Монолог самотнього мужчини

Раптом по хаті друзками розсипався телефонний дзвінок: це згадав про мене мій давній приятель Вітя Шухер:

— Ти вже закінчив зі своїми справами? Бо сьогодні п’ятниця. Я останній день на роботі, з понеділка – у відпустці.

— Завтра проводжаємо нашого гостя, — констатую я Ріхардове рішення.

— Ну то приїздіть ввечері зі своїм німцем до мене: вип’ємо по сто грам, шашликів насмажимо.

— З приводу? – питаю.

— Моєї відпустки.

Що йому: у приватному будинку на Совках живе, на шашлики йти – лише з хати на подвір’я вийти.

— Добре, — кажу. – Запрошення приймається. Тільки з нами буде ще одна людина.

— Он як, — дивується Віктор.

— А то: я ж не один живу!

Домовившись, я кажу своїм:

— Ввечері йдемо на гостину до одного мого старовинного товариша.

Якихось особливих планів на вечір вони не склали – погоджуються.

— Слухай, — питаю я Віолетту, — а тобі нічого на роботі не буде, що ти не вийшла: сьогодні ж робочий день?

— Так я відгул взяла – до переїзду готуватися, — повідомляє вона.

О! Переїзд!

— Тоді так: їдемо до тебе, забираємо речі, а ввечері – до Віктора, — вирішую безповоротно за обох.

— Та там чимало….

— Братова машина ще у мене , — відкидаю усі заперечення.

— І дещо випрати треба…

— У ванній кімнаті у нас пральна стоїть. Одягайся, поїхали. Ріхарде, ти з нами чи як?

— Та я хотів хоч центр міста подивитись, — каже німець. – Бо скільки був, а Києва не бачив.

— Так і приїздив не для того. Наступного року приїдеш зі своєю Лоттою – погуляємо містом учотирьох.

Але він хоче на Хрещатик, я даю йому ключі і наказ о шостій бути вдома. Німці – дисципліновані, і я знаю: він не спізниться.

…До Віктора ми поїхали на таксі: дурний я ото за кермом по гостях їздити!

У мангалі майже достигло вугілля. Віктор побачив нас (він і раніше знав Віолетту і був у курсі наших стосунків):

— Нарешті! Бо я вже боявся, що ви усе життя так і будете, як журавель та чапля! Віктор, — представився він іноземцеві. – Заходьте, вже час м’ясо нанизувати.

У кімнаті мою увагу привернула старовинної роботи скринька, що стояла посеред Шухерового робочого столу.

— Що це у тебе, — між іншим поцікавився я.

— Так оце тьотя Муся навесні померла, — каже він, — призначила мене спадкоємцем за заповітом. Своїх же дітей у неї не було. Ну, я потроху документи і розбираю.

«Ще один спадкоємець – це вже занадто на одну відпустку», — дещо цинічно подумалося мені. Тьотя Муся – рідна Вікторова тітка з Германівки, що на Обухівщині, старша сестра матері. Ми були у неї – чистенька така бабуся, колишня вчителька.

— Шкода, — кажу, — Я її знав.

— Її, виявляється, достеменно ніхто не знав, — заперечує мій давній товариш. – Усі думали, що вона заміж не виходила і залицянь ні від кого не приймала, бо ненавиділа чоловіків, аж он, — киває на скриньку, — повна купа старих любовних листів, ще й фотка з якимось жевжиком.

— Та ти що? – висловлюю здивування улюбленою фразою Лори Макіної, незмінного третього секретаря (куратора навчальних закладів) того райком комсомолу, куди я возив колись внески.

— Як не віриш – подивись, — відкидає він віко скриньки, вишукує там і простягає мені пожовтілу фотографію. Такого у житті не буває: з вицвілої фотографії на мене дивляться барон Отто фон Пферденкруп, вдягнений у цивільне, і наша Марія.

— Це – молода тьотя Муся? — пересвідчуюся я.

— Так, — підтверджує Віктор.

— А за паспортом вона була – Марія?

— Ну, Марія, а що? – розгублюється він через мій допит.

— Неймовірно: як справжні закохані, вони й померли практично одночасно!

— Та хто? – взагалі нічого не розуміє спадкоємець тьоті Мусі.

— Ось він тобі роз’яснить – хто, — віддаю картку Ріхардові, тепер уже стовідсотково — баронові Пферденкрупу.

— Йо–ка–ле–ме–не! – роздивившись фото, емоційно видає десь підчеплений просторічний вигук Ріхард.

Поки наші спадкоємці і новоспечені мільйонери з’ясовують подробиці і дивуються збігові обставин, я, вражений раптовою фантастичною здогадкою, безцеремонно лізу до тьоті Мусіної скриньки і риюся там так само азартно, як сьогодні вранці правоохоронці – у сейфах аґенції.

— А це що? – майже кричу я, витягаючи з самого споду тьмяну пластину жовтого металу з примітивним зображенням хижого птаха і літерами невідомої абетки.

— Бляха якась чи жетон, я сьогодні це вже бачив, — байдуже каже Рудий Шухер. Йому здається, що після того, що він довідався від Ріхарда, його вже нічого вразити не може.