Array Array - Монолог самотнього мужчини

— Слухай уважно, журналісте, — глухо пробубонів невідомий мені чоловічий голос. – Якщо ти хочеш отримати свою дівку, ти виконаєш усе, що ми тобі скажемо.

— Кажіть, — відповів я.

— Ти віддаси нам свою знахідку, а ми тобі — Віолетту.

— Яку знахідку?

— Не мороч нам голови! Дві години тому твій фріц дзвонив до Німеччини якомусь Каєві–Уве і сказав, що днями поїде додому, що поїздка була дуже корисною, а головну знахідку зробив ти! Німецьку ми теж знаємо, зрозумів? Отже, віддаси її нам, інакше …

Я не став питати, що значить інакше, а лише:

— Що саме я маю вам віддати?

— Не придурюйся, ти і так нас дістав. Знаєш, де причал «Високовольтна»?

— Так.

— За півтори години привезеш туди золоту пайцзу зі знахідок професора, інакше… — і зв’язок перервався.

Майор Віталій Валентинович вислухав новину і моментально оцінив ситуацію:

— Лайно.

— Саме так, — погодився я і визирнув з вікна лоджії: у дворі стояв лише «Соболь», а «Шкоди» не було. – Викликай своїх хлопців, хай накривають тих радистів разом з апаратурою.

— Ігор Олегович попереджав, що ти – імпульсивний. А як же дівчина?

— Я, здається, знаю, де її шукати, — витягаю свою дев’ятиміліметрову дуру з гумовими кулями з сейфу. — Вони призначили зустріч на причалі «Високовольтна», там колись приміські катери зупинялися. А дівка, що буцімто «пойнятою» була, коли нам в аеропорту «травку» підкинули, працює в приватному детективному агентстві.

— Ну–ну? – підганяє мене майор. – А ти звідки знаєш?

— А вона, виявляється, Віолчина двоюрідна сестра!

— Вони дуже схожі. Я ще вчора помітив. І, якщо чесно, вирішив, що це одна і та само дівчина. Яку таку, думаю, ти гру затіяв? Вибач, кажи далі!

— А у тієї сестри – фазенда знаєш де? Дачний масив Осокорки, 107–а Садова! Це – у п’яти хвилинах ходу від того причалу!

— Шанс є, — погодився Віталій і витяг зі своєї сумки, з якою ніколи не розлучався, таку волину, що я ніколи і не бачив, перевірив її і засунув ззаду за брючний ремінь.

— Стєчкін? – вихопилося у мене.

— Вітчизняний, «Форт–мурена» [16] Такої модифікації українських пістолетів «Форт», наскільки мені відомо, не існує. Якщо нашим зброярам подобається ця назва – хай беруть безкоштовно, я не заперечую (Сергій Батурин) ! Ріхарде, сидітимеш вдома і носа не висовуватимеш! Замкнешся на всі замки! А тепер вийдіть звідси обидва, мені треба подзвонити!

За хвилину ми вийшли у під’їзд, піднялися на п’ятнадцятий поверх, звідти – на горище, перейшли ним до іншого парадного, яке виходить не у двір, а на вулицю, і непоміченими (а я ще сміявся колись, архітекторів профанами називав за те, що під’їзди нашого будинку виходять на різні боки) пройшли на автостоянку.

Ці спритники з аґенції «Інспектор Лестрейд» знали про Ріхардів «фольксваген», про братову «волинку», але вони не здогадувалися про старенький «ковровець» з коляскою, котрий чесно відслужив у Державній службі охорони і, списаний , дістався мені за копійки за допомогою того–таки підполковника Синька. Київські байкери, з якими я познайомився позаторік на їхньому фестивалі і про яких написав серію репортажів, відремонтували мені цього ветерана радянського мотоциклетного мистецтва, і він жвавенько бігає, куди мені потрібно: на рибалку, на дачу до друзів, на село до сусідів. Але сьогодні він мав відвезти нас із Віталієм у найважливішій для мене справі.

Речі відчувають своїх господарів – мій мотоцикл завівся з першого разу й понісся, аж у вухах засвистіло! Як молодий, він намотував на колеса вулиці і проспекти: Гмирі, Григоренка, Бажана, Колекторну, Підлипку! Ми повернули на сади, і я заглушив двигун:

— Далі пішки, реве дуже – почують!

— Ну ти даєш, гонщик, — зняв шолома і виліз із коляски майор–аналітик.

Я не був тут кілька років, і сади за цей час дуже змінилися: чимало ділянок скупили багатії і набудували здоровенних особняків. З якоїсь там «лінії» (на дачах під Києвом чомусь завжди — «лінії» і «садові») ми повернули на 107–у таки Садову і побачили знайому вже зелену «шкоду», припарковану біля непоказного дерев’яного паркану. Будиночок – типової побудови середини сімдесятих: низ – цегла, другий поверх – дерев’яний.

Сусідня дача — не те щоб кинута, але якась недоглянута: мабуть перші господарі постаріли чи померли, а діти приватизували земельку та й очікують, коли ціна на неї виросте… Он бур’яни по груди і замка на хвіртці немає. Ми в неї — тільки шасть, і тихенько на чотирьох – у потрібний нам бік. Між дачами колись був паркан, та дерев’яні стовпчики вже давно підгнили і ціла секція завалилася у траву.