Що далі люди Полковника робили на тій дачі – не знаю, ми утрьох потихеньку пішли до кинутого «ковровця».
— Візьміть шолома, — запропонував жінці Віталій. – Бо ваш друг так їздить, що я мало не впісявся з переляку.
— Дякую, — грайливо усміхнулася весняна квітка. – Я намагатимусь такого не допустити.
Моя найважливіша знахідка сиділа у люльці старенького мотоциклу, вбравши голову шоломом, як короною. Куди мені було поспішати – ми їхали повільно, не силуючи перетомленого недавньою шаленою гонкою двигуна.
Я завіз їх під самий під’їзд, дав Віолетті ключі:
— Йдіть додому, а я мотоцикла поставлю. І матері подзвони, попередь, аби не хвилювалася.
— Який рішучий командир у мене з’явився, — засміялася вона.
— Я довго над тим думав – аж вісімнадцять років! І дістався висновку – з тобою інакше не можна.
Дорогою зі стоянки я зустрів шахіста Петю.
— Володимировичу, — каже, — сьогодні у дворі таке було: справжнє «Маскі–шоу!» Бачили, кілька днів під будинком мікроавтобус стояв? Так його штурмом спецназ брав! Ми думали, він порожній, а в ньому, виявляється, терористи сиділи!
…Віталій під протокол ( ми з Віолеттою розписалися, а Ріхардові не довірили – іноземець, де його потім шукати) зняв усі «жучки» в хаті і бережно сховав до сумки: «Речдоки! [18] Речові докази
»
А на ранок ми з майором, його вже службовою машиною, поїхали до «інспекторів» на гостину. Зайшли до їхнього офісу – клерки лежать лицем у ковролін, камуфляжні «вовкодави» з автоматами на всі боки зиркають, а у шафах та сейфах мундири нишпорять, за різними відомствами прописані. Полковник – у центрі офісу, руки за спиною, за подіями спостерігає.
— А це хто? – визвірився на мене чоловік у прокурорському.
— Понятий, — відповідає Віталій Валентинович.
Зиркнув прокурорський, та і відчепився – видно цього Віталія добре знав.
За годину все закінчилося: протоколи підписали, клерків – кого відпустили під підписку про невиїзд, когось – із собою прихопили.
Лишилися ми утрьох: я, Полковник і Віталій.
— От і закінчилася ця історія, — каже майор, і тільки–но сказав – до офісу запливає поважно респектабельний такий пан і звертається пристойною, але з помітним акцентом, українською:
— Доброго дня, панове добродії. Мені потрібна детективна аґенція «Інспектор Лестрейд».
Потім роззирається, завважує сліди погрому і дає повний назад:
— Я, здається, не туди потрапив.
— Ви потрапили туди, — завіряє Полковник. – От тільки діяльність аґенції призупинено за незаконні методи роботи і порушення законодавства України. А ви, власне, у якій справі? – і показує посвідчення.
— Я нічого не знаю про незаконні методи, — лякається іноземець. Я — добропорядний замовник і законослухняна людина.
Дивлюсь – Полковник добродієві крісло офісне підсуває. Сів той і далі веде:
— Я – Селім Ґері з Балтимори. Мій рід своїм корінням сягає у добу Золотої Орди.
Поки пан це промовляє, я встигаю зрозуміти: ніякий він не Ґері, він, мабуть Gary або… Garay!
Він мовчить, очікуючи, яке враження справить на нас Золота Орда, а я уточнюю:
— Тобто, ви – з ханського роду Ґераїв?
І ловлю кураж подумки: «От ти і попався, таємничий Salkhan – Селім–хан!»
— Власне, — витріщається на мене американський хан, — у цьому і полягає суть справи. Після виходу Кримського ханства зі складу Золотої Орди і заснування власної держави певний час існувала традиція призначати у прикордонні землі е–е–е–е–е…
— Намісників з роду Ґераїв, виділяючи їм війська для оборони північних кресів ханства від ногаїв, едичкулів, джамбулаків і, здається, кипчаків, — допомагаю я йому. – Коротше – від недружніх кочовиків Північного Причорномор’я.
Тепер уже троє вилупилися на мене.
— У тім–то і річ, що не завжди ці намісники були Ґераями, — каже Селім. – Мій предок, Рахмат–Ґерай, був призначений ханом Девлет–Хаджі–Ґераєм на таку службу. Сучасні Ґераї не заперечують, що мій рід бере своє начало від хана Рахмата, вони сумніваються, що Рахмат був Ґераєм і вимагають доказів. І такий доказ мій рід мав, але у 1771 році, при поваленні хана Селім–Ґерая ІІІ, сторону якого прийняли мої предки, і вторгненні російського війська до Криму цей доказ було втрачено, як вважалося, безслідно.
Мені точно відомо, що у 1941 році цю річ було відшукано на території Криму.
— Ви маєте на увазі золоту басму, знайдену професором Ізюмським–Інжировим? – закинув я нащадку ханів.
— Ви історик? – ошелешено спитав Селім. – Звідки ви все це знаєте?
Читать дальше