Array Array - Монолог самотнього мужчини

— Хто ж не знає про відкриття професора? – зробив круглі очі я. – Це ж світило української археології! От незабаром буде широко відзначатися його ювілей. Так ви шукаєте…

— Золоту пайцзу, видану ханом Девлет–Хаджі–Ґераєм моєму предкові, Рахмат–Ґераю!

— Чекайте, ви кажете – пайцза, а Олексій – басма, — втрутився Полковник.

— Це одне і те саме: металевий ярлик, що слугував ханською грамотою, — пояснив я. – Є ще одна назва – тархан. От Тарханкут – місцевість, право на яку охоронялося таким ярликом.

— Документально підтверджено, — продовжив Ґерай, — що у 1942 році німецький офіцер барон фон Пферденкруп вилучив пайцзу з Кримського музею і перевіз до Києва для відправки до Німеччини, куди вона не потрапила.

— Цікаво – цікаво, — вставив репліку майор.

— Усі ці роки реліквія нашого роду так ніде і не спливла: на жодному аукціоні, в жодній науковій статті. П’ять з половиною місяців тому старий барон помер, а його єдиний нащадок почав збиратися в Україну для пошуків якогось доказу, без якого він, буцімто за умовами заповіту, не може отримати спадок.

— Це вам сказали в адвокатській конторі? – спрацювала моя звичка журналіста шукати «смажені факти».

— Ні. «Фартман і партнери» категорично відмовилися від будь–яких контактів зі мною. Але я маю свої джерела інформації. І я подумав: скоріш за все, баронові не судилося вивезти до Німеччини артефакт під час війни, він заховав його десь в Україні, і тепер молодий барон відправився сюди, аби здійснити те, що не вдалося його дядькові. Зрозумійте, якби знайшлася ця пайцза…

— Ви довели би свою належність до династії Ґераїв, — зробив висновок Полковник.

— Але я не претендую на вивіз реліквії з України, — поспішно заявив нащадок ординців. – Мене задовольнили би якісна кольорова фотографія пайцзи, завірена поважною українською науковою установою, скажімо, Інститутом археології, і висновок експертизи того інституту, що даний екземпляр не є підробкою. Я не бідна людина, і ладний заплатити за це великі гроші!

— А яким боком це стосується детективної аґенції? – поцікавився Віталій Валентинович, який, безперечно , про все вже здогадався.

— Я знайшов українську детективну аґенцію через Інтернет, замовив розслідування і перерахував аванс. А тепер от особисто приїхав, бо вони повідомляли про великі шанси на успіх. Я ні на мить не припускав, що вони використовуватимуть якісь незаконні методи.

— Хочу вас розчарувати: нащадок барона і не підозрює про існування якоїсь золотої басми і шукає зовсім не її, — не пожалів я цього мурзу.

— І аванс ваш плакав, — додав Полковник.

— До речі, де ви вивчали українську мову? — спитав Віталій Валентинович.

— У нас величезна українська діаспора, винайняв учителів, — сумно повідомив хан Селім.

Повернувся я додому, а Віолетта вже прибрати встигла. У моїх літніх шортах, футболці і у фартуху (скільки років він в шухляді без діла лежав) біля плити чаклує, ще й Ріхардом командує: «Моркви начисти! Цибулю поріж!»

— Що, — кажу німцеві, — потрапив на роботи до прекрасної полячки?

— Я полячка, — заперечує незрівнянна куховарка, — лише на чверть, та й то – за дідом по мамі, а так – на три чверті стовідсоткова українка!

Проти такого суто жіночого аргументу – «на три чверті стовідсоткова» — я встояти не можу, ніжно плескаю її по пружній сідниці і погоджуюсь.

— Ти руки мив? – переходить у контрнаступ Віолетта. — Йди вже мий руки, бо зараз їстимемо.

Вона категорично проти того, щоб ми випили за обідом по чарці («Що за мода — серед білого дня пити, сядемо вечеряти – тоді вип’єте, як схочете!»), забирає у нас пляшку і ховає до кухонної тумби. Якщо зважити, що це – ще той коньяк, котрий відкорковував для неї позавчора майор – слів у мене не знаходиться. Здається, мене щільно беруть в облогу: таких прав, як забрала собі з першого дня Віолетта, не мала в цій хаті жодна жінка. Але у мене навіть і не виникає закономірного питання: поступитися частиною своїх прав чи поставити під сумнів її присутність. Господь з нею, з частиною: я хочу, аби ця жінка була тут! Єдиний суверінітет, котрий я хотів би залишити за собою, це – гармидер на моєму робочому столі. І непевно сподіваюся, що вона на це погодиться…

Прекрасна загарбниця варить нам каву; я бачу, що їй ще вчитися і вчитися, але чомусь, коли я ту каву куштую, видається вона мені чи не найсмачнішою і найдухмянішою у житті.

Я ще встигаю подумати: невже я ще здатний закохуватись і банально — причому повторно! – закохуюсь у Віолетту?