Лариса Денисенко: 24:33:42

"То ви що, одружуєтеся?" - не стримався я, хоча давав собi слово нiколи не говорити банальних речей. Це була наша домовленiсть з Аделiною - краще не договорювати, але не вимовляти банальщину. Батько, натомiсть, не звернув увагу на еманацiю цього запитання та його банальнiсть, а щиро вiдповiв, що вiн про це думав. "Сподiваюся, ми це владнаємо найближчим часом", - сказав вiн веселим голосом, а менi здалося, що хтось повiдомив мене про те, що я загинув в авiакатастрофi. "О…" - тiльки i вимовив я. "Ну!" - радiсно вiдгукнувся батько.

"Привiт" - прорипiв я Милицi. "Ну, i веселе привiтання.

Ти гриз горiх та вигриз зуби? Чи тобi в рота насцяв голуб - принiс звiстку про мир в усьому свiтi? Що там в тебе сталося, кажи швидше, бо я мушу бiгти на тренування". - "Голуби не сцуть. В мене - нiчого. А от батько збирається одружуватися". - "Голуби сцуть. Опа. Я зараз до тебе приїду". - "Не треба. Вони незабаром з'являться. Менi тiльки тебе бракувало. В мене сьогоднi оглядини, хто б мiг подумати, хє-хє". - "Хє то воно хє. Ну, i як ти?" - "Погано". - "Це нiчого. Не тебе ж оглядають! А Аделiна?" - "Збiгла". - "Ну, це може й на краще, я ж тобi говорив, що твоєму батьку може намаритися, що Аде…" - "Тему закрито. Ти ж поспiшав!" - "Та нiчого. Вiзьму тачку. Слухай, а вона хто? Америкоска?" - "Нi, наша. Пам'ятаєш, я розповiдав тобi, як вiн зняв бабу в лiтаку?" - "В аеропорту?" Милиця - дуже марудний тип, i в нього небезпечно хороша пам'ять. Я не збирався потурати його звичцi все уточнювати: "То це вона i є". - "Так ти ж казав, що вiн вас хотiв знайомити". "То вiн й знайомить. Що тут, на твiй погляд, не збiгається?" - "Це не те саме. Тобто зовсiм не те саме. А скiльки їй рокiв?" - "Наче тридцять три". - "Ого! Тобто вона на дев'ять рокiв старша за тебе?" - "Ну". - "Тобто коли ти був першаком, вона - випускницею, так?" - "Приблизно, i що?" "Блiн, то якби все було навпаки, то вона могла б нести тебе на плечах, а ти дзеленчав би дзвоником на червонiй стрiчцi… Офiгєть…" - "Милиця…" - "Що? Нi, ти тiльки уяви собi, як ти…" - "Пiшов ти". I я поклав слухавку.

Я й не думав дiставати червонi маки, я сам червонiв, наче мак. Спочатку менi було холодно, я випив вiскi з чаєм, потiм чай iз вiскi, потiм чистий вiскi, потiм менi стало спекотно i я вирiшив бiльше чаю не пити. Тут вони й завiтали. Вона в джинсах та чорному светрi, волосся зiбране та гладко зачесане, як на фотцi, яку менi демонстрував батько. I батько. Не пам'ятаю в чому, я на нього не дивився. Не мiг. "Привiт", - сказала вона i простягнула вологувату руку. Нервується - констатував я, навiть без задоволення. Я б теж нервувався. Власний шлунок рвав мене навпiл. "Привiт" - вiдповiв я. "Максим" - додав. Вийшло: "Привiт, Максим", наче привiтався сам i з собою. Почав реготати. Не знаю, як вони реагували на це, не дивився; натомiсть, зробивши слов'янський уклiн, ледве встояв на ногах, i запросив їх до кiмнати. Сам здивувався, а чого, власне, я їх запрошую, це ж батькова хата? Вона була менi схожа на нечепур-циганок, якi вешталися парком та намагалися ошукувати натхненних студенток та викладачок унiверситету, який було розшатовано поруч, та й взагалi довiрливих позаунiверситетських людей. До мене циганки не пiдходили, мабуть, у них упередження щодо чоловiкiв. Скоро довiрливi жiнки скiнчаться, i циганки переключать увагу на недовiрливих жiнок, а вже потiм i на чоловiкiв. "От буде нам тодi щастя", - подумалося менi.

"Ми принесли м'ясо, рибу та соуси". - "Багато соусiв" - додав батько, вiн тримав її за руку. Вони якимось чином примудрялися тримати пакети з м'ясом-рибою-соусами та триматися за руки. Iдiотизм. "Давайте сюди вашi пакунки". Вони одночасно простягли менi пакунки. "Синхронiсти хрєновi", - в мене не виникало жодної позитивної думки. Вона подивилася на скатертину. "Ми можемо це заляпати". - "Зараз, я знаю, де лежить полi етиленова скатертина", - сказав батько, i вони хутко схилилися над шухлядою, тицнувшися лобами. I, звiсно, розреготалися. Скiльки менi ще доведеться це витримувати? Годину, тиждень, все моє життя?

Чорт забирай. Прямо з шухляди вивалилися рожевими кавалками гумовi грiлки. Їх було двадцять шiсть. Батько i Клята Шу дивилися на них, як на представникiв iншої цивiлiзацiї. "Ти їх що, розводиш…" - почала вона. "Для продажу?" - продовжив батько. Вона тицнула кулачком в його грудну клiтину. Мабуть, думала, що це виглядає кумедно. Насправдi це виглядало огидно. Доросла жiнка, яка поводиться, як хлопчисько - мене майже знудило. А вони реготали собi, радiли грiлкам, як дурний миловi. "В п'ятницю не можна стiльки реготати, в понедiлок доведеться плакати", - видав я мамчине прислiв'я. Батько принаймнi реготати припинив, уважно подивився на мене, а вона продовжувала посмiхатися. Мабуть, думає, що я поводжуся, як придурок. То й пiшла вона. "Сiдайте за стiл, я зараз це приберу i витягну скатертину" - сказав я.