Валерій Лапікура - Кобиздохівські оповісті

Тож, як ви зрозуміли, з такою публікою як уже мости дружби наводити, то виключно з піввіковим запізненням. Так воно й вийшло. Хоча радянська влада, на відміну від старопольської, за чуби не бралася, прості люди переходили і переїздили річечку переважно вбрід. Бо ту конструкцію, що звисала над потічком, містком не можна було назвати навіть після третьої пляшки.

Коней з возом з намулу витягати було ще сяк-так. Але коли прогресивне людство винайшло автомобіль, почалися ускладнення і навіть великі неприємності. Якось навіть розстроїлося вельми перспективне весілля, бо жених разом із боярами застряг у річці по саме кермо. А коли врешті-решт виборсалися на тверде, то з’ясувалося, що наречена таки вийшла заміж, але за іншого - того, що був у резерві. Головне - нічого з випивки і закусі не пропало. Жених теж, щоправда, недовго на стінку ліз, бо дуже вдало одружився на старшій дружці. Але не всі житейські історії закінчувалися так благополучно. Бо скажімо, якщо клята негода заносить аж у річку Рось труну з одним столичним земляком, котрий заповів поховати себе на старому дідівському цвинтарі, то це вже, знаєте, на голову не налазить. Наші, кобиздохівські, хоча й з гумором на вась-вась і загалом не забобонні, але ж покійника вимочувати - то вам не коноплі.

Лапікуриха:Розуме коханий, ти хоча б пояснив молоді, що свого часу коноплі спокійненько росли на кожному сільському городі, їх вимочували, тіпали і ткали потрібну у господарстві річ - рядюжки. А як у магазинах краму не було, то й полотно на сорочки. І навіть у найдурнішу голову не стукала ідіотська ідея самих себе ними гробити…

Лапікура:Як завжди, ти маєш рацію. Що коноплі - якби моя бабуся Наталя Артемівна побачила, що міліція на городі мак топче… ой, мало б місця було!

Але повернемося до містка. Як їх взагалі будують? Точніше, будували. Треба було знайти підрядну організацію, матеріали, робочу силу. Або писати кілька років підряд скарги в партійні інстанції і центральні газети. І все це для того, щоб врешті решт втрапити до генерального плану розвитку регіону, потім до п’ятирічного плану, потім… Одне слово - доки дочекаєшся, то ще не одне весілля накриється і не одну труну з покійником понесе вода аж у Чорнеє море. Тому кобиздохівці, щоб не ганьбитися перед сусідами, терміново кинулися шукати відповідного земляка. І таки знайшли.

Сашко Воронюк у мостах нічого не тямив. І взагалі до інженерної справи ніякого відношення не мав, бо працював журналістом на обласному радіо. Зате у нього було аж два козирі: по-перше, він учився в Університеті на одному курсі з тодішнім референтом самого Підгорного М. В. - на той час Голови Верховної Ради СРСР і відповідно - члена політбюро ЦК КПРС. По-друге, Сашко щодня обідав у закритій для простих людей їдальні зі ще одним референтом - тодішнього першого секретаря обкому.

А головне - як справжній кобиздохівець - Олександр Воронюк своїх земляків шанував. Тому одного дня за обідом поміж двома свіжими анекдотами про Брежнєва він так, між іншим, каже обкомівському референту:

- Вам від Миколи Вікторовича ще не дзвонили?

- Ні, а що?

- Ну-у-у, знаєш, мені ще позавчора однокурсник зателефонував, той, що зараз у Кремль на роботу ходить. Каже, що його шеф через пару днів проїде нашою областю - на Кишинів. До речі, машиною, а не поїздом.

Обкомівський пахолок не врубався:

- Ну то й що? Стрінемо, проводимо, як належить - на межі області. А потім здамо молдаванам з рук в руки.

- Стрінути то стрінете, а от щодо „здамо” - то маю великі сумніви. Ти про місток через Кобиздошку забув? Там не те що на „Чайці”, на велосипеді не проїдеш. Ви що, хлопці, хочете щоб товариш Підгорний намулу наїлись, як п’яний дядько, що вночі з ярмарку суне?

Обкомівський пополотнів, вдавився вареником з курагою - либонь, з незвички, бо така ягода в наших краях не росте. А потім оговтався і побіг до свого шефа.

Наступного дня окремий саперний батальйон інженерних військ Київського Двічі Червонопрапорного військового округу вгризався в береги нашої древньої річечки. А ще через добу красень-міст із чотирирядним рухом та доріжками для пішоходів виблискував свіжепомальованими перилами і величезним портретом М. В. Підгорного на вершечку дерев’яної арки, прикрашеної квітами з кольорового паперу.

Але ще не встигла просохнути фарба, як Микола Вікторович вилетів, всупереч власному бажанню, на заслужений відпочинок - „за станом здоров’я”. Щоправда, з подякою за плідну багаторічну працю.