Валерій Лапікура - Кобиздохівські оповісті

- А власть там яка?

- Та мабуть ніяка. Не поділили, значить, землю, то й вирішили вважати, що вона нічия. Нейтральна по науці. От і їздять собі туди-сюди на своїх верблюдах без усякої влади і начальства.

І тут голова Рохманчук вже нічого не сказав, зате глибоко замислився. Тому, що чекали на ті часи Кобиздохівку чергові серйозні випробування. Ну, звичайно, не такі, як у незалежній Африці, але теж добра болячка. Сьогодні вже тільки старші люди пам’ятають, як Микита Сергійович, котрий Хрущов, страшенно любив реорганізації. А відтак - нашу маленьку Кобиздохівку то до одного району ліпили, то до другого, а самі райони то укрупняли, то розукрупняли. А толку з того? Один чорт - який райцентр не візьми, то і їхати до нього далеко, і дороги погані. Нарешті великого реформатора М.С.Хрущова товариші по партії виперли у відставку і епоха великих реформацій залишилася в минулому. Кобиздохівському колгоспу знову повернули його прадавню назву „Світанок”, про перекроювання кордонів уже й забули. Життя не те щоб стало кращим, але не таким смиканим.

І на тобі! Землячок виплив! Ні, не наш, не кобиздохівський. У нас майже всі земляки - люди порядні. І навіть отой мовознавець, котрого я на перших сторінках шпетив, ТАКОГО собі б не дозволив. Але, знову ж таки, викладаю події в їх історичній хронології.

Неподалік Кобиздохівки є один такий собі населений пункт: вони, щоправда, себе містечком обзивають, але насправді - село селом, хоча колись таки було райцентром. Рік чи два - після війни. А потім його поставили на місце, і правильно зробили. Цибуля там - що твій часничок завбільшки, річечка - кривій жабі по коліна, а самогонка горить тільки тоді, коли її розвести бензином у пропорції п’ятдесят на п’ятдесят. Щоправда, один із тамтешніх вибився аж у прем’єр-міністри. Себто, у великі люди. Але не у нас, а в Ізраїлі, бо був, як ви здогадалися, євреєм. Тому за радянських часів про нього ніхто й не згадував. Зате наш один, автохтонний, таки пробився у великі цабе. Що характерно - по партійній лінії…

От написав я „велике цабе” і замислився: а чи знає нинішня молодь, що воно таке? Бо просто „цабе” зі знаком оклику - то так у наших краях волам напрям руху вказували. Було таке: „соб” і „цабе”. Ліворуч, знавця, і праворуч. Чи навпаки? Не пам’ятаю. Ми з моїм двоюрідним братом Сергієм, щоправда, ще встигли у малолітстві круторогих поганяти. Але коли то було і де ті воли? Жодного в Україні не побачите. Та й у Сергія перепитати я вже не зможу, бо пішов він туди, звідки не вертаються…

А от „велике цабе” - то вже, щоб ви знали, характеристика-рекомендація. Тому що у повоєнній школі така градація існувала: відмінно вчишся, то може вступиш до інституту і вже не будеш свиняче лайно великою лопатою вигрібати. Посередньо вчишся - теж не страшно, залишишся в колгоспі, сядеш на техніку, машину там, чи трактор. І від людей повага, і шмат хліба матимеш. Ну, а як у слові з трьох літер чотири помилки робиш, то тут уже твоя улюблена класна керівничка проголошує як вирок: „Ну, Миколо (чи Петро, Іван, Степан…) одна тобі дорога - волам хвости крутити”.

Ні, звичайно, траплялось і таке, що той Іван чи Степан чи Микола всіма правдами та неправдами вибивався в люди, але для земляків своїх назавжди залишався „великим цабе”. Як отой партієць із начебто містечка. Ну, пощастило тобі, то й сиди тихо. Так ні ж! Закрутило йому в носі, що його рідне гніздо, в якому він колись до десятого класу паски з пилюки край дороги ліпив - не райцентр. І так закрутило, що він комусь підказав, комусь у вухо нашепотів, когось ублагав. І уявіть собі - пішла чутка, котра згодом трансформувалась у відповідну постанову, що матиме оте село статус „селища міського типу”, як новий райцентр, а на додачу - відкриють у ньому чи то музей, чи поки що меморіальний куточок отого великого цабе.

Ну, музей так музей. У нас у Кобиздохівці народ не заздрісний. Нехай вони навіть отому партійцю пам’ятник за життя у мами на городі поставлять. Так ні ж - з’ясувалося, що до отого району мають приєднати Кобиздохівку. Та це ще півбіди. Бо оскільки їм до статусу містечка населення невистачило, то від Кобиздохівки планували забрати наші споконвічно історичні Причепівку, фольварк і „огрудек”, себто, колишній маєток незабутнього пана Ганецького. Зате нам вирішили накинути лікувально-трудовий профілакторій разом з усіма алкоголіками, щоб вони не муляли очі отому „великому цабе”, коли той раз на п’ять років до мами на півгодини заскочить.