Валерій Лапікура - Кобиздохівські оповісті

Голова Рохманчук сам щойно з госпіталю прибув, бо ще й бинти не зняв. Тож поставив Сметану-молодшого колбудом командувати. Клубом по-нинішньому. Бо Толік від тої контузії під Харбіном зовсім кволим став і ніяких тягарів, окрім своєї трофейної мандоліни, піднімати не міг.

Ох, війна ж ти війна проклятуща, що ж ти з людиною зробила? Так зовні - наче ціла-здорова, голова-руки-ноги там, де треба, а на ж тобі! Мала дитина скривдить, як захоче.

Отут нам обов’язково треба зробити екскурс у довоєнну частину біографії Анатолія Лукича Сметани. І констатувати, що наражатися на пригоди було для нього вродженою ознакою. Ще коли хлопчиком босоніж бігав, то випоров його старий Лука за шкоду. Там як було: до сусідки-вдовиці прийшов кавалєр з дуже серйозними намірами. І ото як тільки вони вдвох почали ці наміри втілювати, якась мала чортяка встромила голову у відчинену кватирку і голосно мекнула. З бідною жінкою та її кавалєром таке сталося, чого в наші часи навіть на порносайтах не наважуються описувати. І хоча потерпіла парочка отого урвителя не бачила, бо перебувала в позиції тилом до вікна, але по голосу впізнала: Толік.

Ну, поскаржилися старому, той синкові приклав - аж верби гнулися. А синок - у свою чергу - запам’ятав. І пообіцяв татові, що за ним не заіржавіє. Тому при першій же нагоді настругав плексигласу з мильниці (він тоді горючий був і смердючий, холера), змішав із мисливським порохом, начинив цією сумішшю цигарку і поклав батькові у портсигар. А тато, на свою біду, якби ще сам закурив, а то ж вгостив цією бомбою уповноваженого з „райзаготзерна” - була тоді така паскудна контора. В результаті - довелося старій Сметанисі не тільки перебілювати стіни і перемазувати глиняну долівку в хаті, а й прати уповноваженому галіфе. Юний піротехнік три доби просидів у очеретах, аж поки до татка не повернулося почуття гумору. Щоправда, ненадовго.

Бо коли по нагальній потребі заскочив старий Лука, звиняйте на слові, до будочки за хлівом, то побачив, що задня стінка десь зникла, приємно урізноманітнивши і традиційну архітектуру вищезгаданої будівлі, і вид на Сметанову садибу з дороги до базару.

Втрату знайшли швидко: малий Сметана зробив з неї плота і хоробро перепливав ставок. Кажуть, розлючений батько ганяв навколо водойми з такою швидкістю, що переляканий синок довго не міг причалити до безпечного берега.

Пара-цвай!

Тож коли вже після війни битий-перебитий на фронтах голова Рохманчук довірив контуженому Сметані культроботу в селі, то з одного боку, звичайно, ризикував. І з другого - ризикував, бо тоді на кожний жарт була своя стаття в кримінальному кодексі. Але - розумів, що в ті страшні часи допомогти людині посміхнутися було однаково, що врятувати їй життя. Тому люди горнулися до Толіка і до клубу, як змерзлий до гарячої печі.

Тоді окрім голоду, холоду, „паличок” у нарядах замість грошей на трудодень та інших хронічних болячок радянського колгоспного села добряче давався взнаки кобиздохівцям уповноважений райвідділу емгебе молодший лейтенант на прізвище Сученков. Наголос на останньому складі. Слово честі, не вигадав я цієї „фамілії”. Якщо це падло й досі живе, то хай йому добряче гикнеться саме тоді, як горілка в горло піде! Паскуда! Батько в нього був Сученко (наголос на другому складі), і дід у нього був Сученко. От уже точно москалі кажуть, що Бог шельмі тавро ставить. Оцей наш вишкварок на своїй собачій службі прималював до родового промовистого прізвища оту літеру „в”, від чого прізвище стало ще промовистішим, і виправив собі по блату нові документи зі стовідсотково „русской фамілієй”. Народ, звичайно, сміявся. Зате самому Сученкову здавалося, що так воно „по-городському”.

Страшний, кажуть, був тип, цей сільський чекіст. Як по вулиці суне - то й собаки замовкають. Носив вуса-цяпочку під товариша Берію і дуже потерпав, що немає у нього такого ж пенсне, як у головного ката з його похмурого відомства. Покійний дід-фельдшер Назар Степанович згадував, як йому оцей малий берія дірку в голові робив: дістань йому пенсне, та дістань, а то сповістить, кому треба, у кого це тут родичі в Америці. Рідні у мого діда далі села Криштопівка, щоправда, не було, але хто тоді це перевіряв? Узяли б за гаплик - і… Ой ти машина, ой ти, желєзна, куди ж ти милого завезла?

Старому Лапікурі пощастило. Відкрутився від тої халепи з пенсне. І то завдяки молодому Сметані. Звичка у Сученкова була суто професійна: як з ним хто вітається, то й головою не кивне, не те щоб там „добридень” відповісти. Тільки руку так, недбало до козирка кашкета кине - і далі повзе.