Валерій Лапікура - Кобиздохівські оповісті

І так оте „варум” припало до душі одній нашій землячці, що коли вона виросла і стала попсюхою (перепрошую, естрадною зіркою), то взяла собі це слово за псевдонім.

Лапікуриха:Знову тебе заносить. Щоб ти знав, ота сама, як ти її там назвав… не хочу й повторювати… так вона собі не прізвище, а ім’я змінила. А прізвище - її дівоче, звідки таке химерне взялося, то вже у татуня питати треба. А що татуньо не кобиздохівський - це я тобі стовідсотково гарантую. У нас так не співають.

Лапікура:Умовила. Але давай вертати до Толіка Сметани, бо за нашими… як їх там?… ремінісценціями читачі забудуть, хто він такий.

Хоч і обіцяв товариш Сталін усім моїм землякам призовного віку, а це, щоб ви знали, тоді були від сімнадцяти до п’ятдесяти п’яти років „неувядаемую славу”, але то, як пізніше з’ясувалося, була ота сама обіцянка, котра цяцянка. З великого переляку. Бо як обернулося великою кров’ю народною з ганебних поразок на велику перемогу, то всю славу Джугашвілі собі забрав. Як ту касу Тифліського банку - в молодості. Тож, лежать кісточки дядьків наших кобиздохівських, як співалося в одній старій бадьорій пісні „од тайги до британських морєй”… А Толік Сметана і Японське море на власні очі побачив! Там, щоправда, востаннє гагахнуло його добряче. Об японський дзот ударною хвилею. Дзот не витримав… А Толік - нічого. Тільки до тями прийшов аж під новий рік. Тисяча дев’ятсот сорок шостий. У шпиталі. Підлікували його там, дембельнули вчисту. Грошей дали - по п’ятаку за кожен день війни. Якраз на проїзд вистачило. До станції Сизрань. А далі добирався старим дідівським способом: де попуткою, де волами, а де й одинадцятим номером, себто, пішки.

Марширував - не тужив, за сонцем по шпалам, а принагідно дозволяв собі невибагливі жарти в кобиздохівському стилі. Все ж таки: не на війну людина йде, а з війни.

На якійсь станції собаку до дзвона прив’язав, усіх пасажирів переполохав і розклад руху поїздів зірвав. А на іншій - знову ж таки, за кобиздохівським парубоцьким звичаєм - корову мотузкою прип’яв за хвоста до дверей райвідділу міліції. Двері ж бо всередину відчинялися. Лягаві…, вибачайте, дільничні смикають, корова реве, народ качається. Щоправда, тут Толіка таки відловили і запроторили на гауптвахту. Бо він хоча з одного боку і демобілізований воїн, а з іншого - доки перед ясні очі свого райвоєнкома не з’явиться, то всі військові статути на нього ще поширюються.

І отак навесні домандрував демобілізований воїн до станції Козятин Південно-Західної залізниці. А там - біганина, крики, матюки!… Начальства: залізничного, міліцейського, районного і бозна якого ще, і всі при погонах, і всі від страху дрижаки ловлять. Простий народ аж за водокачку загнали, але Толік зі своїм клумачком таки проповз поміж колесами - бо ж цікаво!

Коли раптом хтось щось голосно гарикнув, начальники пузяки повтягували… І тут - вилазить зі спец вагону якесь дуже велике цабе. В білому мундирі, а очі так од злості жевріють - аж із пофарбованих вусів дим іде. І починає це цабе, як зараз кажуть, працювати на контрастах. Того по плечу поплеще, тому кулака в носяру тицьне, і все мат-перемат, та й то такий, що Толік навіть у контратаці від штрафників не чув. А народ шепоче: „Каганович, Каганович!…”

Не витримав чесний солдат такого свинства - і як загорлає:

- Лягай! Бомба!

Аж горобці з переляку посивіли.

Самі розумієте, війна тільки рік, як закінчилася, рефлекси в усіх були - що в того павлівського собачки. Першим гепнувся на землю Каганович у своєму білому кітелі. А перон після окупації ще не ремонтували, та й дощ добрячий щойно пройшов. Тому „велике цабе” не просто забрьохалося в одну мить, а почало пускати бульки. Тоне, знацця, залізний нарком (це його так холуї прямо у вічі називало)! А рятувати нікому. Бо вся свита теж мордяками в ґрунт вляглась, очі позаплющувала і потилиці долонями позатуляла.

Полежали, отямилися. Члена Політбюро ЦК ВКП(б) з калюжі виловили і запхнули в машину. А Толіка теж - виловили і запхнули. Тільки не в чорний ЗІС, а в станційне капезе.

Спасибі, й там землячок трапився - кобиздохівський, ясна річ. Випустив нишком, як стемніло. А то поїхав би молодий Сметана назад на Далекий Схід казенним коштом, тільки за рахунок іншого міністерства.

З Козятина до Кобиздохівки таки шмат шляху. Але за порадою міліцейського земляка Толік попутки не шукав - рушив пішки, обходячи населені пункти і ночуючи в скиртах. Ну, а як дістався дому, то відвів душу після п’ятирічної розлуки. Побудив глухої ночі односельців популярною піснею „І ти швагер, і я швагер…”, причому, акомпанував собі на трофейному японському інструменті, схожому на гібрид балалайки, бубна і російської трьохрядної гармошки.