Валерій Лапікура - Короп по-чорнобильськи

- Вибачайте, Анчель, але доведеться вам брати свої слова назад.

- Це, шановний суд, стосовно того, що Копель наволоч і злодюга?

- Саме так. Доведеться вибачатися.

- Шановний суд, я не знаю, як це робиться.

- А вам і необов’язково знати. Ми напишемо текст і ви його зачитаєте.

Написали: «Копель не наволоч і не злодій». Дали Фрольковичу в руки. Той став перед судом і голосно прочитав:

- Копель не наволоч? Копель не злодюга?

- Анчель, що ви таке кажете? Оце по-вашому вибачення? З такою інтонацією?

- Не знаю, не знаю. Ви звеліли зачитати текст, але нічого не сказали про інтонацію.

- Але ж ви повинні вибачитися. Розумієте - треба обов’язково сказати: «Я вибачаюсь…»

- Я зрозумів. Копель не наволоч? Копель не злодій? Ну, я вибачаюсь…

Один поважаний єврей притягає до рабинського суду всю свою родину, та ще й прислугу.

- Що сталося, шановний?

- У мене зник золотий годинник. Я так вважаю, що це хтось із них поцупив.

- Зачекайте, шановний, а докази у вас є?

- Доказів нема, але більше нікому.

- Так справи не робляться. Нехай ваші родичі вийдуть, а ми вам щось порадимо.

Вийшли родичі. Голова суду каже:

- Посадіть їх вдома за стіл і повільно читайте вголос десять заповідей Господніх. Якщо хтось при словах “не вкради” опустить очі, то це він.

Через годину радісний позивач вбігає до суду і починає тиснути руку голові. Той цікавиться:

- Що, знайшли злодія?

- Та ні! Просто коли я дійшов до заповіді “не побажай жони ближнього”, то сам згадав, де я забув того клятого годинника!

Два єврейських комерсанти постали перед рабинським судом. Обидва - і позивач і відповідач - то висовують все нові і нові виразно фальшиві аргументи на власну користь, то посилаються на якихось свідків, котрі насправді живуть в інших губерніях…

Нарешті обидва не витримують і починають лаяти один одного:

- Ти, нікчемна паскуда!

- А ти злодюга, бандюга і жлоб з провінції!

- Тьху на тебе!

- Ні, це на тебе тьху!

Секретар суду не витримує і теж кричить:

- Ша, стуліть писки! Шануйте поважного рабина і цей суд!

Рабин з усмішкою зупиняє свого помічника:

- Не заважай. Нехай лаються. Бо ж вони три години підряд брехали нам, як найняті, а тепер, коли вони почали говорити правду один про одного, ти збираєшся їх примусити заткнутися?

А цю оповістку, як на наш розум, то треба обов’язково ввести до навчального курсу всіх університетів культури та академій мистецтв, оскільки в ній йдеться про перші кроки майбутнього шоу-бізнесу на наших теренах.

Єврейськими містечками Поділля десь на самому початку ХХ століття, а може й наприкінці ХІХ-го мандрує трупа музикантів: катеринщик, він же за головного, горбатий скрипаль і ще одна особа, яка не грає, але обходить глядачів з мідною тацею в руці, збираючи убогий гонорар.

У славному містечку Спичинцях, про яке ми вже згадували, місцевий рабин довго придивляється до виконавців, а потім відкликає вбік катеринщика і тихенько запитує:

- А ви впевнені, шановний, що той, котрий з тацею, вас не обкрадає?

- Обкрадає? Ребе, ми не такі дурні, як може здатися. Перед тим, як увійти до містечка, ми даємо цьому ідіотові до правої руки тацю, а до лівої - три живі мухи. А коли відіграємо, то спершу лічимо не гроші, а мух.

Від авторів:стверджувати, що світ єврейський містечок був відгороджений якимсь нехай суто умовним парканом від величезного навколишнього світу українського села було би помилково. Ні, звичайно, існували певні забобони і навіть не дуже хороші традиції. Згадайте класику: чим закінчилися намагання дочки Тев’є-молочника взяти шлюб із красивим і працьовитим парубком із православних? Але ми намагаємося не писати про сумне…

На практиці абсолютна більшість українців керувалася заповіддю про те, що немає різниці між елліном та іудеєм, та, кажучи по-науковому, об’єктивними законами природного співіснування. От візьмемо для прикладу вищезгаданий оркестри. Ви що думаєте, якби він грав тільки для євреїв, то хіба зводили б музики кінці з кінцями? Зараз! І хитрість із мухами не допомогла б. Бо недаремно ж самі євреї придумали приказку, що найбільше вони веселяться тоді, коли їм не треба за це платити гроші.

Тож нічого дивного, що крім фрейлехсів, маюфесів та тужних весільних романсів грали мандрівні музиканти і гопака, і краков’як, і польку-триндичку. Одне слово - все, що замовлять.

Тож українські фольклористи вже тоді, на рубежі ХІХ і ХХ століття зафіксували конвергенцію, себто, взаємопроникнення культур. Скажімо, в анекдотах висловлював побажання покататися на маленькому конику і єврейський Ізя, і український Василько. Про співомовки Степана Руданського ми вже згадували. На побутовому рівні - якщо сварилися дві сусідки, єврейка шпетила опонентку українською мовою, а українка відповідала їй на їдиш - у сподіванні, що так вони одна одну краще зрозуміють.