Валерій Лапікура - Короп по-чорнобильськи

Щоправда, першою жертвою цієї вселенської веремії стали єврейські містечка. Бо ще не встигли в Москві облаштуватися товариші Ленін із Троцьким, а у Варшаві маршал Пільсудський, як єврейська молодь рвонула з родинних гнізд. Ті, що по один бік Збручу - у великі міста, в комерцію, а ті, що по цей бік річечки - в революцію. А в 39-му бабахнула війна. І не стало Народу. І його смішної містечкової країни теж.

Ні, євреї, як такі, вціліли і навіть (хоча далеко не всі) повернулися на землі обітовані. Але щось воно таки сталося-зламалося. І, як самі вони визнали, - розучилися сміятися. Ні, звичайно, у численних газетах і журнальчиках все ще фігурують в анекдотах бідолахи Рабинович з Абрамовичем (не плутати з тими двома, котрі олігархи), але то вже не гумор, то глум.

Книга, яку ви взяли до рук, це, образно кажучи, затерті сліди на забутих дорогах історії. Або - пожовклі старі фотографії колись яскравого, барвистого світу.

Розповідають, що найбагатше зібрання єврейського гумору було в Інституті єврейської культури Академії наук УРСР. Але воно не збереглось. А сам інститут ліквідували одразу після 1945-го року. Потім ліквідували тих його співробітників, котрі чудом уціліли в геєні війни… В рамках формування нової історичної спільноти - радянського народу. Але хіба ми про це?

На щастя, жив собі на світі такий собі дивак - Горацій Сафрін. Від свого народження і до 1938-го року мешкав у Станіславі (нині Івано-Франківськ), працював у тамтешньому єврейському театрі “старшим, куди пошлють” - переважно по літературній частині - і підробляв у місцевих газетах. Та головне - що він і зібрав у молоді роки по галицьких, волинських та прикарпатських містечках оті маленькі перлинки справжніх єврейських жартів. Бог хлопа милував, бо у тій страшній круговерті, що почалася в Європі 1-го вересня 139-го року, Сафрін уцілів. Після війни працював у Варшаві, знову ж таки, у єврейському драмтеатрі, але після того, як Польща стала соціалістичною, у бідного фольклориста виникли певні проблеми з виданням свого, справді безцінного на той момент зібрання. Врешті решт, з’явилося воно на світ Божий у провінційному видавництві, лише через рік після смерті Сафріна - в 1981-му.

Спочатку ми хотіли просто перекласти Сафрінову колекцію єврейських оповісток на українську мову. Проте, в процесі роботи помітили, що ту чи іншу історію ми вже колись чули, в дитинстві - один із авторів у себе на Поділлі, а другий - в Чорнобилі. От тільки розповідали їх старі євреї дещо інакше.

Це раз. А друге - водночас зі зникненням Народу забулося, загубилося в непам’яті багато дрібниць, які, власне, і роблять з абсолютно побутової історії філософсько-гумористичну притчу. Тож, хочеш-не хочеш, а довелося нам щось дописувати, щось пояснювати, а там і цілий коментар укладати… І нарешті, ті розповіді, які не довелося колись почути Сафріну, але винесли зі свого дитинства ми - їх що накажете, знехтувати? Наприклад, абсолютно епічну історію про трансформацію єврейської кози в цапа, котру сучасні українські філософи використовують у своїх серйозних наукових працях. Це вам що - жарти?

В результаті вийшла з усього того не стільки весела, стільки тужлива українська мелодія на єврейському кларнеті на мотиви призабутого польськомовного іудея-фольклориста. Недаремно, попри всі жахіття і страхіття, посеред яких жив Сафрін, доля відміряла йому чимало літ. Бог його вже до себе забрав… ну що ж, він зі своїми жартиками і там не пропаде.

А ми почнемо. До речі, чому саме ми, двоє українців, у роду яких єврейської крові ані крапельки? В пам’ять про двох людей, котрим ми зобов’язані. Першого з них, київського чекіста Лавлєрова, сина поважаного чорнобильського єврея Лавлєра ми ніколи не бачили. Кажуть, він загинув ще до нашого народження… але це він, ризикуючи життям, визволив зі страшного київського ГПУ «націоналіста» Якова Пащенка, весь націоналізм якого полягав у тому, що він був схожий на Тараса Шевченка. Казали старі люди, що Лавлєров порятував тоді не тільки вчителя Пащенка. І саме за це його вбили свої ж, чекісти.

А друга людина - колишній фронтовий (!) розвідник Марко Юхимович Смєхов. Уявіть собі, що було би з ним, хрещеним за всіма правилами в київській синагозі, котра на Межигірській, якби він втрапив у полон. А він ходив через фронт усі чотири довгих роки війни. А потім виховав не одне покоління дикторів та журналістів українського радіо, вже як режисер і незрівнянний читець української класики.

Марко Смєхов був учителем Валерія Лапікури.