— Воно то як розсудити сознатільно, ти маєш правду. Але зачем робити революцію.
— Революцію роблять для того, щоби дати право всім без розділу. Всім класам народу.
— Еее! — махнув рукою дядько. — Када нема порядку, то й право нипочом. Перш треба навчитися порядок робити, а тоді право давати. Так я думаю.
Їдуть все далі і далі. Володько вдоволений, що може стільки під'їхати. Ось уже Гісерна. Ще один великий переїхати ліс, і там Москалівка. А далі поля, бита дорога. Дядько переходить з політики на господарські справи. Питає Володька, хто його батько. Дивується, що той такий самий господар, як і він, а задумав так марнувати свого сина. Володько знов перечить. Він намагається пояснити дядькові, що він зовсім не збирається вчитися на пана, а тільки, щоби бути розумнішим, щоби вміти ліпше господарювати.
— Ееет! Для того вчитися не треба. Дай мені тільки досить поля, то я тобі без науки докажу, який з мене господар.
Володько знов перечить. Він згадує отих самих німців, яких дядько так вихвалював. У них, мовляв, усі люди вчаться, тому вони й порядок знають. Дядько, видно, признає Володькові рацію, але перечити не перестає.
— Не кажи. А я тобі скажу. У них вже то в крові. Так!
Володько знов переконує, що й німці не завше в себе мали порядок. Були й у них заколоти і революції. Але вони вчилися, всі вчилися, і тепер вони у всьому толк мають.
Переїхали Москалівку і виїхали на поля. Піски лишилися в лісках. Знов чорнозем. Зі сходу дме прудкий вітер. На полях вовтузяться люди. Орють, сіють, скородять. Ніде не видно революції. Ген на південь у соняшній далечині біліють якісь хутори. Під'їжджають до Васьковець. У селі неймовірне болото. Колеса грузнуть до маточини. Конята ледь тягнуть воза. Дядько лається. Нарешті вилазять із брудних Васьковець і наближаються до Шумська. Якось дивно. Володько найбільше знає ці місця ще з тих часів, коли тут було скрізь повно люду, обозів. Тепер порожньо, тільки здалеку видно, на головному мості греблі стоїть німецький патруль у шоломі.
Виїхали на шлях, що йде на Крем'янець, і дядько зупинився.
— Ну, — каже він, — тепер ми розминемось. Я їду отак через місто, а тобі, здається, сюди на Крем'янець.
Володько дякує і злазить. Дядько зовсім подобрів і шкодує, що не може далі підвезти. Але, може, хто буде їхати з міста і Володько знов попроситься.
Нічого. Володько і так вдоволений. Він зовсім відпочив і, коли прийдеться йти пішки, також не біда. Ще раз подякував і йде.
Сонце ще досить високо. Хотілося б йому до заходу сонця добитися до дому. Йде через село Рохманів. Дорога тут ліпша, виложена дерев'яними кругляками. Побіч здебільша жидівські, обідрані хати. Виходить у поле. Вітер сильнішає, напирає ззаду і помагає йти. День, хоч весняний, але непривітний, холоднуватий, сірий. Уста зовсім порепалися. У роті й у носі висихає. Ноги відпочили, і тепер майже не чути втоми.
Як завжди, так і тепер, Володько виразно помічає зміну країни і людей. Там, за лісами, коло Дерманя, йому значно більше подобається. Якісь яскравіші, виразніші люди. Ціле життя якимсь дзвінкішим видається. Тут сіріше. Села тут і не бідні, але вигляд їх надто простацький. Люди здебільша байдужі. Тут і революція не так помічається. Нема тих великих сходок, нема промовців. Землі і тут домагаються, але не так пристрасно. Де причина цього? Не треба далеко за нею ходити. У Дермані школи, монастир. А тут… Ті маленькі під солом'яною стріхою хатини, що звуться школами, хіба то школи? А он Жолобки, Угорське і багато інших подібних, скільки стоять на землі, не бачили в себе школи. Не диво, що й люди тут сірі, лишайні, розчухрані, мало не дикі.
На вечір Володько дома. Смеркає. Ще здалека почув його собака Пундик і вибіг назустріч. Зворушливі обійми, пестощі. Он рідний хуторець. Садочок розростається, а навкруги поле. Вітер свобідно шугає, б'ється об мури хліва і хатини, на клуні місцями позривало сніпки і майже зовсім зірвало стропа.
Володько входить до хати. Там одна мати з Василиною. Привітався, поцілував матір у руку. Стара заметушилася. Вона зовсім не сподівалася, що той прибуде.
— Яка низенька хатина. А плита. Зовсім низька. Мало не по коліна, — каже Володько.
— Бо ти вигнався, — радісно зазначує мати, — Було таке кордупленя, а то дивись…
Володько аж тепер помічає, як багато він за зиму виріс. Тепер він мало не парубок. Справжній «скубент». І делікатності набрався. Все тобі так зручно в нього виходить. Навіть мова злагідніла. Не така уривна, кострубата.
Читать дальше