На хорах виспівують протяжне «Господи помилуй». Розсвічено всі свічки, велике й мале паникадило. Повно ялівцевого диму. Править кількох у чорних ризах батюшок.
Братчики й сестриці оточили підковою відкриту домовину і тримають у руках горіючі грубі воскові свічі. Старий Буряк схилив своє, в довгій вичовганій від клякання халяві, коліно перед чорною домовиною. Обличчя його не видно. І так стоїть непорушне, мов тесаний з каменя.
А побіч бліда, мов стеаринова, стоїть непорушне його красуня невістка. Стоїть рівно і тримає через хустинку палаючу свічку. Зо свічки капають воскові окапки, з очей сльози. Те і друге попадає на її загорілу з довгими пальцями руку. Але вона цього, мабуть, не помічає. Її очі спрямовані просто вперед і невідомо, що бачать вони.
У домовині прибраний і вдягнений у військове мрець. Голова його відкрита. Покрита відрослою золотавою щетиною, його борода задерта догори. Очі заплющені й опалі. Чоло плитке і жовте, ніби виліплене з воску.
Правлять панахиду, але панахидного настрою не помітно. Люди спокійні. Зігнутий у чемерці Буряк. Видається, ніби він прикидається. Навіть заплакана красуня невістка не прозраджує повної глибини болю.
Володько глянув на священика. Це ж його протримали босого на снігу. Ах, ні. Це певно не його. Той панськуватий, делікатний піп, що має матушку в ракових окулярах, виглядає як і колись. Його уста такі ж насмішкуваті, як і тоді, коли Володько зустрів його у школі. Править сміливим голосом і, певне, вимагає від Господа Бога «убієнному рабу Божому воїну Йоану» місця на лоні Авраама й вічної пам'яті.
Церква не така тепер, як колись в ті часи, коли привозили сюди Володька хворим. Нема святості, урочистості. Революція і сюди внесла свої тони, настрої. Ті самі візерунки на стінах. Ті самі святі. Он під самим зводом куполи той самий суворий з розіп'ятими руками Бог-Саваоф і навіть ті самі смагляві по кутах бані євангелісти. Лишень не так тепер радісно тут, не так затишно, не так тепло. Все це носить на собі сліди скритої, холодної байдужості. Один спів торкає Володька так само, як і колись.
І це Володько дуже виразно відчуває. Цей час має свій запах, свою барву. Храм не має тепла. Опустів. Весь жар і тепло забрала вона, революція. Вона ограбувала святині, образи, позолотку їх риз. І навіть кадильний дим не пахне ладаном, а ялівцем.
А може, це недостача віри. Володько не завдавав собі цього питання. Не було коли. Тепер не ті часи. Тепер і смерть не така. Хто сьогодні жахається смерті. Звикли.
Коли скінчилася панахида, було досить пізно. До Галабурди вже не пішов. Пішов додому.
Зима швидко приходить. У м'ясниці прийшли німці. Володько побачив їх уперше коло монастиря на масляну. Прийшли, у шоломах усі, багато кулеметів. Розташувалися коло монастиря на вулиці, півдня постояли і відійшли. Не чіпали нікого. І чого їм когось чіпати. Кажуть, вони хліба потребують. Кажуть, голод у них.
— Господоньку, Господоньку, — тошніє Одарка, — і «наш». там десь бідує. Коли б хоч побачитись. Коли-то він вернеться.
— А дивно якось. Бились з ними, воювалися, а от дивись, прийшли без бою і хоч би що…
— Бо ж не чули хіба, що Центральна Рада мир заключила з ними.
— Щось я не вірю… Тоді чого ж вони прийшли до нас.
— Контрибуції хочуть.
— А халєри ясної не хочуть? Їм ще контрибуції захотілось.
— Коли тільки за помєщиків і за буржуїв стоятимуть, біда їм буде.
— Ага! Коли тільки… Хіба он не чули, що у Верхові зробили? Людей на сход зібрали і казали все помєщицьке вернути.
— А Центральна Рада ж як? Чого мовчить?
— Хіба вони Центральну Раду слухають. Вони слухають своїх командирів.
— Ну, ще побачимо.
До села прибувають все нові й нові фронтовики. Нема вже фронту, зо всіх усюдів вертаються розсипані по цілому світі люди. Кожний, де б не був, де б не ходив, місця того, де вперше світ побачив, шукає. Багато не вернулося і вже не вернеться.
Наближається весна. Великдень цієї весни радісніший, ніж минулих весен. Цілий піст працювали куби, тому самогону не бракує. Розкішні соняшні дні. По гаях, лішниках витикаються перші весняні квіти. Бруньки дерев набрякають, а берези обнизалися жовтенькими френдлями.
Володько шалено любить такі дні. По полях, гаях, яругах, здається, ходить якийсь невидимий, дбайливий господар і проводить до порядку все, що попсували зимові веремії. Там підбарвлене все свіжими яскравими барвами. Там непомітно знесена брудна снігова замета, і навіть висушене та засіяне квітами те місце, де вона лежала.
Читать дальше