Улас Самчук - Волинь

— Чіпляйся там іззаду, — вже на ходу кидає дядько. Володько миттю виковистовує нагоду. Підбіг, підскочив і присів ззаду на голій дошці. Коли хлопець уже садить, на дядька находить сентимеят.

— Сідай, чуєш, зручніше. Тягни он опалку під себе.

— О, мені й так добре. Дуже добре. Оце трохи під'їду. Чортові ножиська болать, знаєте…

Але дядько, видно, наговорився вже вволю і більше не має бажання. Дорога саме йде в долину і дядько нагнав коні. Володько рівно ж не виявляє великого бажання провадити розмову з таким насупленим типом. Ідуть трусячком. Дорога м'яка піскувата. Володько вдоволений. Не знає, куди їде дядько» як далеко відвезе його. Все одно. Коли дядько звертатиме туди, куди Володькові не по дорозі, хлопець зіскочить з воза і все.

Переїхали долину. З обох боків дороги поруб. Ще перед війною почали тут рубати ліс, наставили гелеток, стосів, кіз і так залишили. Вже засіявся і підріс молоденький запуст. У запусті безліч рясту, співають птахи. Дорога зводиться під гору. Коники звільняють біг і йдуть ходою. Дядько щось міркує, киває головою і звертається півзворотом до Володька.

— А. того… Ти ж звідки того… Йдеш? То ж Тилявка аж десь отуди… під того, під Крем'янець.

— Я йду з Дерманя. Перерва. Мовчанка. По хвилі:

— Аааа! З Дерманя. То десь того… отуди, як до того… Отуди під Здовбуново.

— Еге. Коло Мизоча.

— А того… А що ж ти там… робив?

— Я там учився. Там є школи. Там є семінарія, — не проминув похвалитися Володько.

— Семінарія? Ого! То мусять бути того… великі училіща. То ти, значиця, з отих, як його… Зо студентів. Ой ті студенти… Я б їх коли б узяв. А добре, що німці прийшли. Їй-бо, добре. Там люди того… скаржаться, а я кажу: добре і шлюс.

— А то ж чому?

— Порядок зробили. Чому? Він ще того… чому, питає. Я б, коли би був яким міністром, чи там урядником, то того… зібрав би отих самих скубентів та всипав би кожному по двадцять п'ять нагаїв, і май.

— А то ж чому ви так на студентів? — осмілюється запитати Володько.

— Чому. Він ще того… питає. А революцію хто робив? Хто, спрашується? Студенти, каторжанє. А ще соцілісти. Тож нація. Скинули царя і порядку нікакого. От так все на вспас, твойо-майо. Ганархія повна. Вилізе тобі на бочку такий горлатор, розверне ротиська і репетує… А до роботи візьми, то його, не бійсь, і гаком не затягнеш. Бо вже у студентах побував, на каторзі. Там усе за дурничку. Там не треба рано вставати, йти в поле, орати, сіяти. Там сів собі, закурив делікатну папіроску і попльовує. А наш брат, землю верни. Наш брат, піт лий. Наш брат, рийся в гною, як отой жук подорожний. От яке то правлєнія. А коли ти чого добився, так він тобі в очі твоїм трудом цвіркає.

Дядько зовсім розійшовся. Кострубата, тяжка його мова розгладилась, набрала міці, вогню. Володько просто захопився.

— І добре, — продовжує дядько, — що прийшли німці. Вони б'ють наших хахлів. То істинна правда. Вчора, кажуть, у Шумську стоїть на греблі їхній патруль. Їде мужик. «Гальт!» — кричить той. Це, ніби по-їхньому все одно що стой. Це в них так. Але наш що. Що мужик понімає. Йде собі, та й годі. Німець як підбіжить, вихопив з такої кабзульки якогось патика і давай молотити дядька. Збив, збив і ще на гавпвахту потяг. Так-то. Але порядок завели. Тепер тобі от не підеш, куди очі бачать. Тепер гальт, цурік, то роби, а то не роби. Їде клятущий конем, під'їхав до криниці, вийняв градусника і воду міряє. Каже, щоб коневі в зуби зашпори не зайшли, щоб не дуже холодна була вода. Воно-то в нас у криницях води не гріють, але дивись, сто чортів його матері, який тобі порядок. І нам того треба. От чого нам треба. Порядку. Був цар, був вратник, був порядок. А тепер що стало? Каторга пішла порядок робити, а тож звісно…

Володько й собі переймається розмовою. Спочатку легко, далі все певніше і певніше починає перечити дядькові. Він, мовляв, тієї думки, що порядок потрібний… Це признає кожний. Але щоби вміти порядок робити, треба вчитися. Не всі вчаться тільки на те, щоб закурити делікатну папіроску й попльовувати. Були й такі, але вони приносили більше шкоди, ніж добра. Тепер учаться на те, щоб вміти краще жити, краще господарити, краще уряди вести. Цар. Воно правда, що за царя був порядок, але який. За царя мали право тільки одні. Ті могли вчитися, ті могли уряди займати, а інші нічого. Десь там якийсь мужик міг достукатися чогось ліпшого. Але то коштувало його багато праці та намаги, бо мусів сам, своїми силами пробивати собі дорогу. А за дворян, за багатих людей гроші робили. Дядько слухає уважно. Після зазначає: