Харуки Мураками - 1Q84. Книга третя

Тенґо глянув у небо. Однак Місяців не побачив. «Треба піти кудись, де їх буде видно», — вирішив він.

Зовнішність Усікави сильно привертала до себе людську увагу. Вона не годилася для спостереження й вистежування. Навіть якби він намагався загубитись у юрбі, все одно впадав би в очі, як стонога в склянці йогурту.

Його рідня не була такою. Усікава мав батьків, двох братів і сестру. Батько завідував клінікою, а мати відповідала за її фінансові справи. Старший і молодший брати успішно вступили до медичного університету й стали лікарями. Старший працював у лікарні в Токіо, молодший став науковим співробітником університету. Коли батько пішов на пенсію, старший брат успадкував батькову клініку в Ураві. Обидва брати оженилися й кожен мав по одній дитині. Молодша сестра після закінчення американського університету повернулася на батьківщину й працювала синхронним перекладачем. Мала років тридцять з лишком, але все ще була незаміжньою. Всі вони були худорляві, високі, з правильними рисами овального обличчя.

В їхній родині тільки Усікава був винятком у багатьох відношеннях, особливо щодо зовнішності. Низький, з великою сплюснутою головою і кучерявим волоссям. З короткими ногами, він скидався на зігнутого огірка. Очні яблука, немов з переляку, випиналися назовні, шия навколо дивно потовстішала. Густі великі брови мало не зливалися в одне ціле на міжбрів'ї. Здавалося, ніби дві великі гусениці тяглися одна до одної. У школі він вчився загалом успішно, але не з усіх предметів. Насамперед йому не давалася фізкультура.

У цій заможній, самозабезпеченій родині він завжди був «чужорідним тілом». Фальшивою нотою, що порушувала гармонію і вносила дисонанс. На родинній фотографії тільки він був явно недоречним. Скидався на байдужу сторонню людину, яка помилково потрапила в кадр.

Усі домашні ніяк не могли збагнути, чому в їхній сім'ї з'явилася людина, зовсім на них не схожа. Однак, безперечно, його народила мати, за її словами, з великими болями. Ніхто не приніс його в кошику до дверей їхнього дому. А тим часом хтось пригадав, що серед батькової рідні був один чоловік із головою Фукуске, [14] Фукуске — бог щастя у подобі ляльки з великою головою і короткими ногами. що доводився двоюрідним братом дідові Усікави. Упродовж війни він працював на металообробному заводі в столичному районі Кото й загинув навесні 1945 року під час великого бомбардування Токіо американською авіацією. Батько з ним не зустрічався, але його фотографія залишилася у старому фотоальбомі. Побачивши її, родина все зрозуміла. Бо батьків дядько виявився навдивовижу схожим на Усікаву. Настільки, що Усікаву можна було вважати його перевтіленням. Напевне, той самий головний чинник, який породив того дядька, несподівано вигулькнув цього разу знову.

Якби не Усікава, то його родина в Ураві, що в префектурі Сайтама, мала б бездоганну репутацію і походження. Була б обдарованою, фотогенічною, якій усі заздрили б. Та коли сюди додавався Усікава, люди хмурніли й крутили головою. Думали, що, мабуть, щось шахрайське, підставивши ногу богині краси, втрутилося у цю справу. А батьки вважали, що люди, напевне, так думають. І тому вони з усіх сил старалися нікому не показувати Усікаву. Якщо ж мусили, то робили його якомога непомітнішим (звісно, такі спроби були марними).

Однак Усікава не відчував особливого невдоволення таким своїм становищем — не страждав і не сумував. Він сам не хотів з'являтися перед людьми й навіть прагнув, щоб його робили непомітним. Брати й сестра ставилися до нього так, ніби його не було, але цим він не переймався. Бо не міг полюбити їх. Вони, з гарною зовнішністю та відмінними успіхами в навчанні, крім того, мали досягнення у спорті й багато друзів. Але з погляду Усікави, такі люди були безнадійно неглибокими. З примітивним мисленням, нешироким кругозором, убогою уявою та схилянням перед думкою оточення. Але передусім не мали здорового сумніву, потрібного для вдосконалення гострого розуму.

Батько мав репутацію досить здібного провінційного терапевта, але був страшенно нудною людиною. Так само, як у легендарного короля все в його руках перетворювалося на золото, батькові слова ставали чимось украй несмачним. Однак за своєю небалакучістю (можливо, ненавмисною) він майстерно приховував свою занудність і глупоту. А от мати, навпаки, була невиправно говіркою міщанкою. Скупа, свавільна, самозакохана й охоча похизуватися собою, вона з будь-якого приводу своїм крикливим голосом обзивала інших людей. Старший брат успадкував батькові нахили, а молодший — мамині. Молодша сестра, самовпевнена, безвідповідальна й позбавлена співчуття до інших людей, думала тільки про свою користь. Батьки надмірно пестили її як останню в сім'ї дитину й тим самим зіпсували.