Харуки Мураками - 1Q84. Книга третя

У всякому разі, Усікава, здається, не мав кому доручити спостереження за нею. Наполегливо напруживши зір, чекати, поки щось станеться, і якщо щось станеться, вмить вирішувати, як відповідно діяти. Такої делікатної роботи вимагати від когось не годилося.

Тенґо мешкав на останньому, третьому, поверсі старого багатоквартирного будинку з металічним каркасом. На вході до нього висіли поштові скриньки, серед них одна з прізвищем Кавана. Подекуди вони поржавіли й облупилися. Скриньки були із замками, але майже ніхто з пожильців не замикав їх на ключ. Парадні двері не замикалися, тож будь-хто міг вільно зайти в будинок.

У темному коридорі висів особливий запах, що назбирався за тривалий час існування будинку. Запахи невиправної течі в покрівлі, старих простирадл, випраних з допомогою дешевих мийних засобів, каламутної олії, засохлої евфорбії різнолистої, котячої сечі у палісаднику, зарослому бур'яном, тощо, перемішавшись між собою, утворювали специфічну атмосферу. Якщо людина довго там проживала, то, мабуть, до неї звикала. Та навіть у такому разі ті запахи не ставали приємними.

Вікно квартири, в якій мешкав Тенґо, виходило на вулицю. Не гомінку, але й не безлюдну. Поблизу була початкова школа, а тому час від часу по вулиці сюди-туди проходила дітвора. Навпроти будинку тягнувся ряд невисоких, без двориків, двоповерхових осель. Попереду, вздовж вулиці, стояла пивничка і крамничка канцелярських товарів, куди вчащали передусім школярі. За два блоки звідси містилася невеличка поліцейська будка. Тут Усікава не міг ніде заховатися, тож якби, стоячи на краю дороги, вперто поглядав на вікно квартири Тенґо, а той, на щастя, його не помітив, то все одно навколишні люди, напевне, дивилися б на нього з підозрою. Ба більше, така незвична, як в Усікави, зовнішність тільки ще більше їх насторожила б. Вони вважали б його збоченцем, який чатує на школярів, що повертаються додому, й викликали б поліцейського з будки.

Щоб за кимось стежити, треба передусім знайти підходяще місце. Бажано, щоб у ньому можна було забезпечити себе водою та продуктами й, не привертаючи до себе нічиєї уваги, слідкувати за його поведінкою. Найідеальнішою була б кімната, в поле зору якої потрапила б квартира Тенґо. Він поставив би в ній на триніжку фотоапарат з телеоб'єктивом і спостерігав би за тим, що відбувається в його квартирі й хто до нього приходить. Вести цілодобове спостереження самому було б неможливо, тож довелося б обійтися щоденними десятьма годинами. Та, безперечно, знайти таке спеціальне місце було непросто.

А проте Усікава шукав його навколо. Був людиною, що так просто не здається. Не жаліючи своїх ніг, ходив, доки міг, і нарешті знаходив хоч невелику можливість. Упертість була його характерною особливістю. Однак, обійшовши за півдня всі навколишні закутки, він зневірився. Квартал Коендзі, щільно забудований, без висотних будівель, розміщувався на рівній території. Кількість місць, в поле зору яких потрапляла квартира Тенґо, була обмежена. І Усікава, здається, ніде тут не міг прилаштуватися.

Гарні думки приходили йому до голови завжди тоді, коли залізав у теплувату ванну. А тому, повернувшись додому, він насамперед підігрів воду. Занурившись у пластикову ванну, слухав по радіо концерт для скрипки Сибеліуса. Не тому, що особливо полюбляв Сибеліуса чи вважав його концерт музикою, яку варто слухати у ванні наприкінці дня. Можливо, фіни люблять довгими ночами слухати музику Сибеліуса в сауні. Однак у тісній ванній кімнаті, спареній з туалетом, двокімнатної квартири в будинку, що в кварталі Кохіната столичного району Бункьо, музика Сибеліуса звучала трохи патетично й напружено. Але Усікава цим не переймався. Його задовольняло, якщо навколо нього лунала хоч якась музика. Не має значення, яка. Він готовий був слухати й концерт Рамо, й «Карнавал» Шумана. А тоді випадково по радіо передавали концерт для скрипки Сибеліуса. От і все.

Як завжди, одна, порожня, половина свідомості Усікави відпочивала, а друга — думала. Музика Сибеліуса у виконанні Давида Ойстраха в основному проходила через першу половину. Як легіт, заходила й так само виходила через широко відчинені двері. Мабуть, таке слухання музики не заслуговує похвали. Можливо, якби Сибеліус знав, як його музику слухають, то насупив би свої великі брови, а на його товстій шиї утворилося б кілька зморщок. Однак Сибеліус давно помер та й Давид Ойстрах уже покинув цей світ. А тому Усікава, безцеремонно пропускаючи музику справа наліво, другою половиною свідомості безперестанку думав.