Харуки Мураками - 1Q84. Книга третя

Заступниця директора, невисока жінка років сорока п'яти, була стрункою, з правильними рисами обличчя, й охайно одягненою. Заступниця директора? Усікава задумався. Про таку посаду він ані разу не чув. Але ж він закінчив початкову школу дуже давно. Напевне, за той час багато чого змінилося. Мабуть, вона приймала різноманітних відвідувачів, бо, навіть побачивши незвичну зовнішність Усікави, особливо не здивувалася. А може, просто вміла себе тримати. Вона провела його в чистеньку приймальню й запропонувала стілець. Сама сіла напроти й приязно всміхнулася. Ніби запитувала: «То яку приємну розмову тепер почнемо?»

Вона викликала в його пам'яті згадку про одну дівчину з його класу в початковій школі. Вродливу, успішну в навчанні, привітну й відповідальну. Добре виховану, здібну до гри на піаніно. І вчителі її любили. Усікава часто поглядав на неї під час уроків. Найчастіше ззаду. Але ні разу з нею не заговорив.

— Ви цікавитеся випускниками нашої школи? — спитала заступниця директора.

— Вибачте, що раніше не сказав, — відповів Усікава й простягнув їй свою візитну картку. Таку саму, яку передав Тенґо. На ній було написано: «Фонд як юридична особа. Нове Японське товариство сприяння розвитку науки й мистецтва. Штатний директор». Усікава розповів їй майже ту саму вигадку, що й Тенґо. Те, що Тенґо Кавана, випускник цієї початкової школи, як письменник став вагомим кандидатом на отримання фінансової допомоги фонду. І що про нього потрібно зібрати дуже загальні відомості.

— Це чудова справа, — сказала усміхнена заступниця директора. — Для нашої школи це велика честь. Ми охоче з вами співпрацюватимемо, наскільки зможемо.

— Я думаю, що було б добре, якби я міг поговорити безпосередньо з учителькою, яка ним опікувалася, — сказав Усікава.

— Спробую дізнатися. Минуло вже двадцять років і, можливо, вона пішла на пенсію.

— Дякую, — сказав Усікава. — І, якщо можна, я хотів би дізнатися ще про одне.

— Про що саме?

— Можливо, того самого року разом з Тенґо Каваною у вашій школі навчалася Масамі Аомаме? Ви не могли б розізнати, чи Кавана-сан та Аомаме-сан не вчилися в одному класі?

Заступниця директора подивилася на Усікаву трохи з підозрою.

— А хіба Аомаме-сан має якийсь стосунок до питання про надання фінансової допомоги Кавану-санові?

— Ні, не має. Просто у творі, який написав Кавана-сан, згадується людина, схожа на Аомаме-сан, й нам треба з'ясувати кілька питань щодо неї. У цьому нема нічого складного. Проста формальність.

— Зрозуміло. — Обидва краї її прямих губ ледь-ледь піднялися. — Однак, сподіваюсь, ви знаєте, що бувають випадки, коли інформацію про приватне життя особи не можна нікому передавати. Скажімо, про успішність у школі або родинні обставини…

— Це мені добре відомо. Ми тільки хочемо знати, чи вона справді вчилася в одному з Каваною-саном класі. І були б вам щиро вдячні, якби ви могли назвати нам тодішню вчительку Кавани-сана та її адресу.

— Зрозуміло. З такими проблемами, сподіваюсь, проблем не буде. Ви сказали Аомаме-сан?

— Так. Ієрогліфи означають «зелений біб». Рідкісне прізвище.

Усікава написав кульковою ручкою на аркушику з блокнотика «Масамі Аомаме» й передав заступниці директора. Вона взяла його записку й, подивившись на Усікаву кілька секунд, поклала у папку, що лежала на столі.

— Можете тут почекати? Я загляну в архівні справи. Відкриту інформацію попрошу скопіювати.

— Мені дуже незручно, що забираю у вас стільки дорогоцінного часу, — вибачливо сказав Усікава.

Заступниця директора, елегантно хитнувши подолом своєї спіднички-кльошу, вийшла з приймальні. Мала гарну поставу й ходу. А також вишукану зачіску. Як на свій вік, справляла приємне враження. Усікава сів зручніше на стільці й гаяв час, читаючи свою книжку кишенькового формату.

За п'ятнадцять хвилин вона повернулася. До грудей притискала світло-брунатний службовий конверт.

— Кавана-сан був, здається, надзвичайно здібною дитиною. Завжди відмінно вчився і, крім того, досягав чудових успіхів у спорті. Особливо виділявся у математиці, настільки, що в початковій школі розв'язував задачі з програми для учнів середньої школи вищого ступеня. Перемагав і в конкурсах, а газети писали про нього як про вундеркінда.

— От молодчина! — сказав Усікава.

— Та от що дивно. Хоча в той час він прославився як вундеркінд з математики, в дорослому віці, кажуть, проявився і в літературі.

— Щедрий талант, як і багате підземне джерело, знаходить вихід у різноманітних місцях. Тепер він викладає математику й водночас пише художні твори.