Харуки Мураками - 1Q84. Книга третя

Запиваючи теплий сніданок чаєм, Тенґо згадав, що сталося минулої ночі. Три медсестри запросили його поласувати смаженим м'ясом. У найближчій закусочній вони співали караоке. Він пішов з Кумі Адаті до неї на квартиру й, слухаючи крик сови, курив з нею індійський гашиш. Відчув, як його мозок перетворився на густу рисову кашу. А коли опам'ятався, то вже був в аудиторії початкової школи взимку. Нюхав запах її повітря, розмовляв з Аомаме. Після того Кумі Адаті розповідала в ліжку про смерть і відродження. Були неправильні запитання і багатозначні відповіді. У мішаному лісі безперестанку кричала сова, а в телевізійній передачі реготали люди.

У спогаді були окремі прогалини. Бракувало кількох з'єднувальних ланок. А от наявні частини згадувалися навдивовижу яскраво. Йому вдавалося відтворити кожне сказане слово. Тенґо запам'ятав останні слова медсестри. Слова поради й застереження.

— Як тільки розвидниться, вам треба звідси йти. Поки вихід не перекрито.

Мабуть, справді-таки треба забиратися звідси. Він узяв відпустку й приїхав у це місто, щоб ще раз зустрітися з десятирічною Аомаме, що в повітряній личинці. Майже два тижні щодня відвідував оздоровницю й голосно читав батькові книжку. Однак повітряна личинка не з'явилася. Натомість тоді, коли він майже хотів махнути на це рукою, Кумі Адаті приготувала йому видіння іншого роду. В ньому він ще раз зустрівся з юною Аомаме й поговорив з нею. «Знайди мене, поки є ще час», — сказала Аомаме. Та ні, може, насправді це сказала Кумі Адаті. Важко розрізнити. Байдуже, немає значення! Кумі Адаті один раз померла й відродилася. Не заради себе, а для когось. Тенґо вирішив поки що повірити в те, що там почув. Це найголовніше. Можливо.

Він перебував у «Котячому місті». Лише тут були речі, яких ніде не міг знайти. Заради цього пересів з експреса на електричку й прибув сюди. Однак у всьому, що знайшов тут, містився ризик. Якщо вірити Кумі Адаті, ризик фатального роду. В нього пальці засвербіли — значить, щось зловісне наближається.

Треба негайно повертатися до Токіо. Поки виходу не перекрито й поїзд усе ще стоїть на станції. Але перед тим слід побувати в оздоровниці, зустрітись і попрощатися з батьком. І де в чому переконатися.

Усікава вирушив до містечка Ітікави. Налаштувався на досить довгу поїздку, але насправді виявилося, що Ітікава міститься за річкою, вже в префектурі Тіба, не дуже далеко від центру столиці. На залізничній станції він узяв таксі й назвав бажану початкову школу. До неї прибув після першої, коли скінчилася обідня перерва й почалися пообідні заняття. З музичного класу линув хоровий спів, у шкільному дворі відбувався урок фізичної культури — змагання з футболу. Діти з криком ганялися за м'ячем.

Усікава не зберіг добрих спогадів про свою початкову школу. Фізкультура, особливо ігри з м'ячем, була не по ньому. Він, млявий коротун, страждав астигматизмом. Крім того, від народження не мав рухових нервів. Уроки фізкультури були для нього справжнім кошмаром. З інших предметів мав високі оцінки. Загалом його голова добре працювала, і він успішно вчився (саме тому в двадцяти-п'ятирічному віці склав іспити на юриста). Однак ніхто з оточення не любив і не поважав його. Напевне, однією з причин такого ставлення була його фізична недолугість. Звісно, і з рисами обличчя він мав проблеми — змалку велике обличчя, злий вираз очей і сплюснута голова. Обидва краї його товстих губ звисали, і, здавалось, з них от-от потече слина (так лише здавалося, але насправді вона не текла). Волосся кучеряве, скуйовджене. Його зовнішність людей не приваблювала.

У початковій школі Усікава майже не розкривав рота. Сам уважав, що в разі потреби виявиться красномовним. Але не мав з ким по-дружньому порозмовляти й не випадала нагода показати перед людьми свої ораторські здібності. Тому він постійно мовчав. І коли інші розповідали, навіть будь-що, то він узяв собі за звичку уважно слухати. Мав намір щось із цього добути. Ця звичка потім стала для нього корисним знаряддям. За його допомогою Усікава відкрив багато цінних фактів. Одним з таких «цінних фактів» було те, що більшість людей у світі не вміє думати власною головою. І лише таких він ні про кого не розпитував.

У всякому разі, Усікава не пригадував жодного приємного епізоду свого життя з того часу, коли ходив до початкової школи. І після того від самої думки про те, що доведеться відвідати початкову школу, занепадав духом. Хоч між префектурою Сайтама й Тіба є якась відмінність, початкові школи будь-де в усій країні майже однакові. Мають однаковий вигляд і діють за однаковими принципами. А проте Усікава спеціально подався до початкової школи в Ітікаві. Таку важливу справу не міг доручити комусь іншому. Він зателефонував до шкільної приймальні і домовився про зустріч з відповідною особою о пів на другу.