Харуки Мураками - 1Q84. Книга третя

«Е ні, зі мною все гаразд. Тепер уже не варто про це думати. Вернуся до проблеми Тенґо й Аомаме», — вирішив Усікава.

Якби Тенґо й Аомаме через двадцять років десь випадково зустрілись і порозмовляли, то, напевне, здивувалися б, що в них так багато спільного. Тож багато чого могли б розповісти. І тоді, можливо, сильно сподобалися б одне одному. Ось таку картину зумів яскраво уявити собі Усікава. Доленосну зустріч. Справжню любовну історію.

Та чи відбулася насправді така зустріч? Чи народилася любовна історія? Ясна річ, Усікава цього не знав. Однак у тому, щоб думати, що вони зустрілися, була своя логіка. А тому, об'єднавшись, вони розпочали напад на «Сакіґаке». З різних боків — Тенґо з допомогою авторучки, Аомаме з використанням особливої технології. Проте до такої гіпотези Усікава ніяк не міг звикнути. Вона узгоджувалася з логікою, але не була переконливою.

Якби між Тенґо й Аомаме зав'язалися такі глибокі взаємини, то обов'язково виплили б на поверхню. Доленосна зустріч породила б по-своєму доленосні наслідки, і це впало б в очі пильному Усікаві. Можливо, Аомаме приховує цей факт. А от Тенґо на таке неспроможний.

Усікава будував своє життя в основному за законами логіки. Без переконливих доказів уперед не посувався. Та водночас вірив у свою вроджену інтуїцію. А вона суперечила сценарію, за яким Тенґо й Аомаме змовилися діяти спільно. Усікава ледь-ледь, але вперто хитнув головою. Може, взагалі кожне з них ще не знає про існування іншого. Може, їхні одночасні дії проти «Сакіґаке» — чиста випадковість.

Навіть якщо це неймовірна випадковість, така гіпотеза краще відповідала інтуїції Усікави, ніж гіпотеза спільної змови. Кожне з них, керуючись різним мотивом і різною метою, випадково водночас, з різних боків, накинулися на «Сакіґаке». В цій історії існують дві сюжетні лінії.

«Та хіба люди «Сакіґаке» з охотою сприймуть таку зручну гіпотезу? Навряд, — подумав Усікава. — Вони відразу вхопляться за гіпотезу спільної змови. Зроду люблять підступність. Перед тим, як подавати сиру інформацію, треба зібрати солідніші докази. Бо інакше зведу їх на манівці й цим завдам і собі шкоди».

Так думав Усікава в електричці, що прямувала з Ітікави до Цудануми. Мимоволі супився, зітхав і втуплювався у простір перед собою. Дівчинка — учениця початкової школи, що сиділа навпроти, здивовано поглядала на Усікаву. Щоб приховати своє збентеження, він провів долонею по своїй сплюснутій голові. Однак такий рух, здається, налякав дівчинку. Перед зупинкою на станції Нісіфунабасі вона раптом встала й притьмом кудись пішла.

Розмова з учителькою Сюнко Ота відбулася в шкільній аудиторії після уроків. Жінка років п'ятдесяти п'яти була цілковитою протилежністю вишуканій заступниці директора початкової школи в Ітікаві. Невисока, присадкувата, з дивовижною клишоногою ходою. На носі мала невеликі окуляри в металевій оправі, а її широке пласке міжбрів'я вкривав дрібний пушок. Вовняний костюм, невідомо коли пошитий, але давно немодний, злегка відгонив запахом чогось схожого на нафталін. Був дивного рожевого кольору, до якого домішувалося щось недоречне. Мабуть, комусь хотілося приємного спокійного забарвлення, але наміру не вдалося досягти, й ця рожевість потонула в несміливості, безіменності й примиренні з неминучим. І тому новісінька блузка, що визирала ззаду на шиї, скидалася на нерозважливого гостя, що затесався до людей, які вночі сидять біля покійника. Сухе сивувате волосся тимчасово притримувала пластикова шпилька. Її руки й ноги поповніли, на коротких пальцях не було жодного персня. На шиї, немов життєві зарубки, виразно виступали три тонкі зморшки. А може, це був знак того, що три бажання вже здійснилися. «Та, мабуть, це не так», — припустив Усікава.

Ця вчителька навчала Тенґо Кавану від третього класу початкової школи до її закінчення. Зазвичай кожних два роки учителям довіряли інший клас, але вона випадково опікувалася Тенґо аж чотири роки. А от Аомаме була під її керівництвом лише два роки — у третьому й четвертому класі.

— Кавану-сана я добре пам'ятаю, — сказала вона.

На противагу непоказній зовнішності її голос звучав навдивовижу ясно й молодо. Напевне, доходив до всіх кутків галасливої аудиторії. «Фах творить людину, — подумав Усікава. — Мабуть, вона здібна вчителька».

— Кавана-сан у всьому був відмінним учнем. Упродовж двадцяти п'яти років я навчала силу-силенну учнів у кількох початкових школах, але такого здібного не зустрічала. У всякому разі, хоч би що йому завдавали, був першим. З добрим характером і здатністю вести за собою інших. Здавалось, що в будь-якій галузі він зможе мати своїх послідовників. Безперечно, в початковій школі виділявся здібностями до математики, але мене зовсім не здивувало й те, що пробився в літературу.