Харуки Мураками - 1Q84. Книга третя

Що таке для нього цінні речі, які хотілося б забрати із собою? Готівка у вигляді п'ятдесятитисячних банкнот і пластикова банківська картка. Це все, так би мовити, його багатство. На звичайному банківському рахунку в нього приблизно один мільйон єн. [25] Приблизно 10 тисяч доларів США. Та ні, не лише це. На нього перераховано частку гонорару за «Повітряну личинку». Він збирався повернути її Комацу, але так і не зробив цього. Крім того, надруковані аркуші розпочатого роману. Їх не можна залишати. Вони не мають комерційної вартості, але для нього значать багато, рукопис сунув у паперовий пакет, а пакет — у тверду червонувато-брунатну нейлонову сумку, з якою їздив на роботу до школи. Вона стала досить важкою. Дискети поклав у кишені куртки. Електронну друкарську машинку взяти не міг, але записник й авторучку забрав. Отож, що ще?

Тенґо згадав службовий конверт, отриманий від адвоката в Тікурі, що містив батькову ощадну книжку, його зареєстровану печатку, витяг з книги породинної реєстрації і загадкову начебто родинну фотографію. Мабуть, її варто взяти. І, звісно, табель початкової школи та почесну грамоту «NHK». Переміну білизни й речі туалету вирішив не брати, бо не помістяться у дорожній сумці. Як буде потреба, їх можна купити.

Убгавши все у сумку, він наразі не мав що робити. Ні мити посуду, ні прасувати одягу. Ще раз глянув на настінний годинник. Була десята тридцять. Подумав, що годилося б подзвонити товаришеві, якого просив читати лекції в підготовчій школі, але згадав, що той не любить, коли йому зранку телефонують.

Тенґо, одягнений, ліг на ліжко й задумався над різними можливостями. Востаннє він зустрічався з Аомаме в десятирічному віці. Тепер їм обом по тридцять. За цей час вони багато чого пережили. Приємного й не дуже приємного — можливо, останнього трохи більше. Їхня зовнішність, характер та життєве середовище, напевне, змінилися. Вона вже не дівчинка, а він — не підліток. Невже Аомаме справді його розшукувала? Тенґо уявив собі, що вони зустрінуться на дитячій гірці, зблизька поглянуть одне на одного й розчаруються. Можливо, навіть не матимуть про що розмовляти. Таке цілком може статися. І це зовсім природно.

«Може, насправді не треба зустрічатися? — запитував він сам себе. — Чи не було б краще берегти в душі надію на випадкову зустріч, але так і не зійтися? Тоді можна було б постійно жити з надією. З невеликим, але дорогоцінним джерелом тепла, що зігрівав би все тіло. Зі слабким вогником, дбайливо захищеним долонями від вітру, що міг, однак, просто згаснути під бурхливим подувом реальності».

Приблизно годину, уп'явшись очима в стелю, Тенґо поперемінно піддавався цим двом взаємно суперечливим почуттям. Понад усе він хотів зустрітися з Аомаме. Та водночас боявся опинитися віч-на-віч із нею. У душі ціпенів від незручної мовчанки й холодного розчарування, що могли тоді виникнути. Здавалось, він розривався надвоє. Великої й міцної статури, Тенґо знав, що надзвичайно крихкий, коли потрапляє під дію зовнішньої сили. Але не зустрітися з Аомаме не міг. Цього сильно прагла його душа впродовж двадцяти років. Він не міг утекти, навіть якщо все закінчиться розчаруванням.

Утомившись спогляданням стелі, він, лежачи горілиць, якийсь час спав. Хвилин сорок — сорок п'ять, спокійним сном, без жодних сновидінь. Глибоким, приємним сном після зосередженого виснажливого міркування. Якщо подумати то за останніх кілька днів він спав дрібними, нерегулярними уривками. А сьогодні до вечора мав позбутися накопиченої втоми. Вийти звідси із новим здоровим настроєм і попрямувати до дитячої гірки. Інтуїтивно відчував, що його організм потребує невимушеного перепочинку.

Коли поринав у сон, чув голос Кумі Адаті. А може, йому лише здалося, що чує. Як тільки розвидниться, вам треба звідси йти. Поки виходу не перекрито.

Це був голос Кумі Адаті й водночас — нічної сови. В його пам'яті вони нерозривно змішалися. Зараз йому насамперед потрібен розум. Нічний розум, що проріс глибоко в землю. Можливо, його вдасться знайти лише уві сні.

О пів на сьому, закинувши за плечі сумку, Тенґо вийшов з дому. Одягнений зовсім так само, як і тоді, коли ходив до дитячої гірки. У старій шкіряній куртці поверх вітрівки з каптуром, синіх джинсах і брунатних робочих черевиках. Зношених, але настільки звичних, що вони здавалися частиною його організму. Можливо, сюди він більше не вернеться. Табличку з прізвищем на дверях та поштовій скриньці про всяк випадок зняв. Про решту можна подумати згодом.