Харуки Мураками - 1Q84. Книга третя

Опам'ятавшись, він помітив, що хтось стоїть поблизу й стискає його велику праву руку своєю, схожою на маленьку істоту, яка, шукаючи тепла, проникла в кишеню його шкіряної куртки. Все сталося наче стрибком тоді, коли свідомість прокинулася. Без жодних передумов становище змінилося на одну сходинку. «Дивно», — подумав Тенґо, все ще із заплющеними очима. Чому так сталося? Іноді час спливав нестерпно повільно, а іноді — перестрибував одразу через кілька етапів.

Щоб переконатися, що там справді щось є, той хтось ще сильніше стиснув його широку руку своїми довгими гладкими пальцями з міцною серцевиною.

«Аомаме», — подумав Тенґо, але вголос цього не вимовив. Та й очей не розплющив. Тільки відповів на потиск руки своїм потиском. Він пам'ятав цю руку. За двадцять років ані разу не забув її дотику. Ясна річ, це вже не була маленька рука десятирічної дівчини. Упродовж цих двадцяти років її рука, напевне, торкалася багато чого, багато що піднімала й стискала. Багато чого різноманітної форми. І в ній відчувалася сила. Однак Тенґо відразу збагнув, що це та сама рука. З тим самим потиском і тим самим прагненням щось йому передати.

Проміжок часу в двадцять років миттю розчинився в ньому й закрутився вихором. Усі картини, зібрані за той час, усі слова, усі цінності в його душі стали товстим стовпом і завертілися навколо нього, немов гончарний круг. Тенґо мовчки спостерігав це видовище, як людина, що на власні очі бачить розпад і відродження планети.

Зберігала мовчанку й Аомаме. Вони обоє, на холодній дитячій гірці, безмовно стискали одне одному руку. Наново стали десятирічною дівчиною і десятирічним хлопцем. Самотньою дівчиною і самотнім хлопцем. Шкільна аудиторія після уроків, на початку зими. Вони, безпорадні, не знали, що можна дати одне одному й що вимагати. Ще ніхто їх досі насправді не любив, і вони нікого не любили. Вони нікого не обіймали, і їх ніхто не обіймав. І не знали, куди заведе їх цей випадок. Вони зайшли тоді в кімнату без дверей. І вийти з неї не могли. А ще ніхто інший не міг сюди зайти. Вони тоді не знали, що у світі це — єдине досконале місце, в якому самотня людина не почувається самотньою.

Невідомо, скільки часу збігло — п'ять хвилин, година чи цілий день. А може, взагалі час зупинився. Тенґо цього не розумів. Він тільки знав, що може скільки завгодно мовчки перебувати на дитячій гірці, відчуваючи потиск руки Аомаме. Так само тепер, як і десять років тому.

А ще він потребував часу, щоб пристосуватися до цього нового світу. Треба було заново навчитися відчувати, споглядати, добирати слова, дихати й рухатися. Заради цього довелося зібрати весь час цього світу. Та, можливо, тільки цього світу не досить.

— Тенґо-кун, — прошепотіла Аомаме. Не голосним і не тихим голосом, який йому щось обіцяв. — Розплющуй очі.

Тенґо розплющив очі. Час знову почав рухатися.

— Видно Місяці, — сказала вона.

Останки Усікави освітлювала люмінесцентна лампа під стелею. Опалення було вимкнене, одне вікно відчинене. Завдяки цьому в кімнаті було холодно, немов у льодовні. Посеред неї, як під час нарад, стояли зведені докупи столи, а на них горілиць лежав Усікава, в зимовій білизні, вкритий зверху старою вовняною ковдрою. Його живіт під нею випинався, наче мурашник серед поля. Запитливо розплющені очі, яких ніхто не міг зімкнути, затулили шматком тканини. Через ледь-ледь розтулений рот він уже не дихав і не промовляв. Тім'я було ще пласкішим, ніж за життя, і здавалося ще загадковішим. Навколо нього жалюгідно вилося грубе чорне кучеряве волосся, як на лобку.

На Голомозому була тепла, на пуху, куртка, а на Кінському хвостові — куртка, пошита із брунатної замші, з хутряним комірцем. Одяг на них якось дивно теліпався. Здавалось, його поспішно взяли на складі з обмеженим вибором. І в кімнаті вони видихали біле повітря. У ній налічувалося їх троє — Голомозий, Кінський хвіст та Усікава. З ряду трьох вікон з алюмінієвими рамами під самою стелею одне було відчинене, щоб підтримати низькою температуру в кімнаті. Крім столів, на яких лежали останки Усікави, в ній не було ніяких інших меблів. Усюди панувала безликість і діловитість. Тут і труп, навіть Усікави, здавався таким самим безликим і діловитим.

Ніхто не прохоплювався жодним словом. Кімната поринула в цілковиту тишу. Голомозий мусив багато про що думати. Кінський хвіст узагалі ніколи не говорив. Усікава був загалом балакучим, але ввечері, два дні тому, мимоволі спустив дух. Голомозий, у глибокій задумі, поволі проходив туди-сюди перед столами, на яких лежав Усікава. Його хода була однаковою, хіба що змінювався напрям руху при підході до стіни. Коли він ступав по блідому жовто-зеленому дешевому килимі, його шкіряні черевики не видавали жодних звуків. Як завжди, Кінський хвіст стояв незворушно біля дверей. Злегка розставивши ноги й випрямивши спину, вп'явся очима в якусь точку простору. Видавалось, зовсім не відчував ані втоми, ані холоду. Про те, що він живе, свідчило хіба що швидке кліпання очима час від часу і регулярно видихуване біле повітря.