Умберто Еко - Празький цвинтар [без ілюстрацій]

— Отже, англійці вам допомогли?

— Скажімо так, вони тихцем устряли в діло й збили бур-бонців з пантелику.

— А який зв'язок між генералом та англійцями?

Абба махнув рукою, ніби говорячи, що прості піхотинці, як-от він, просто виконують накази без зайвих питань.

— Слухай-но краще найкумедніше. Щойно ми прибули у місто, капітан наказав захопити телеграф і порвати всі лінії на цурпалки. Туди посилають капітан-лейтенанта й кілька чоловік, та, щойно зауваживши їх, телеграфіст ушився. Увійшовши, капітан-лейтенант знаходить копію телеграми, яку щойно відправили старшому офіцеру з Трапані [130] Муніципалітет у однойменній сицилійській провінції. : два кораблі, під стягами, що майорять на вітру, зайшли в порт, і звідти вже сходять люди. І просто у цю мить приходить відповідь, яку читає один з добровольців, що працював телеграфістом у Генуї: «Скільки їх і чому висаджуються на берег?» Офіцер наказує передати одвіт: «Даруйте, я помилився. Це торговельні судна з Аґрідженто, які прибули з вантажем сірки». А з Трапані відповідають: «Ви телепень». Тоді офіцер задоволено вкладає все в ящик і, перерізавши дроти, йде собі геть.

— Правду кажучи, — встряв у розмову Банді, — не така то вже й притичина була, як каже Абба, бо коли ми вже зійшли на берег, з бурбонських кораблів посипали з гармат та кулеметною картеччю. Правда, нам було весело. Аж ось серед вибухів, махаючи нам капелюхом на знак вітання, з'явився старезний, хоч і гарно вгодований монах. Хтось прокричав: «Що, прийшов муляти очі, о брате?» Але Ґарібальді, піднявши руку, наказав замовкнути й спитав: «А що ви, братику, прийшли? Хіба не чуєте, як свистить картеч?» А монах йому: «Картеч мене не лякає, я слуга бідолашного святого Франциска й син Італії». — «Отже, ви з народом?» — спитав генерал. — «З народом, з народом», — мовив той. Отоді ми зрозуміли, що Марсала наша. Ґарібальді послав Кріспі від імені короля Італії Вітторіо Еммануеле до збирача податків, аби забрати під розписку всю готівку, яка зберігається в інтенданта Ачербі [131] Джованні Ачербі (1826–1869) — італійський патріот, змолоду був членом таємних організацій. У «Експедиції тисячі» був головним інтендантом Ґарібальді, після закінчення боротьби за незалежність — депутатом від лівих. . На той час Королівства Італія ще не існувало, але розписка, яку підписав Кріспі, засвідчуючи, що взяв з казни гроші, була першим документом, у якому Вітторіо Еммануеле було названо «королем Італії». Тут я вирішив скористатися нагодою й спитати:

— Але ж хіба інтендант не капітан Ньєво? [132] Іпполіто Ньєво (1831-1861) — італійський письменник, патріот. У експедиції виконував адміністративні обов'язки, а також вів хроніку «Експедиції тисячі», на основі якої написав «Щоденник експедиції з 5 по 28 травня» та «Ґарібальдійські листи». Загинув у корабельній катастрофі, повертаючись з Палермо, де виконував доручення.

— Ньєво — заступник Ачербі, — уточнив Абба.

— Такий молодий, а вже став великим поетом. Справжній патріот. На фронті він виблискував кмітливістю. Завжди наодинці, вдивляючись удалечінь, ніби хоче поглядом розсунути обрій. Гадаю, Ґарібальді дасть йому полковника.

А Банді й собі взявся вганяти мене в тугу:

— Під час битви у Калатафімі він трохи відстав, аби роздати хліб, аж ось Боцетті покликав його в бій, і той кинувся, налітаючи на ворога, немов величезна чорна птаха, розкриваючи поли, які йому тут-таки гарматним ядром прошило…

Цього вже вистачило, аби мені цей Ньєво остогид. Мабуть, він мій одноліток, а вже вважає себе знаменитістю. Поет-вояка. Тут мимоволі продірявлять поли, якщо розпанахувати їх, коли ядра літають. Гарний спосіб похвалитися діркою, коли вона не в твоїх грудях…

Далі Абба та Банді повели мову про битву при Калатафімі, про те, як вони дивовижним чином перемогли: тисяча добровольців з одного боку й двадцять п'ять тисяч чудово озброєних бурбонських вояків з іншого.

— Ґарібальді як зараз перед очима, — розповідав Абба, — верхи на гнідому коні, як Великий візир, у прекрасному сідлі з ажурними стременами, червоній сорочці й капелюсі угорського крою. У Салемі до нас приєднуються місцеві добровольці. Прибувають з усіх усюд: верхи, пішки, тисячами; погань, горці, озброєні до зубів, у декого на обличчі рішучість головоріза, а у когось очі, немов пістолетне дуло. Однак привели їх до нас шляхтичі, які мали у цих місцях землі. Салемі місто брудне, вулиці скорше схожі на стічні жолоби, але у монахів там гарні монастирі, тож ми оселилися саме там. Тоді про ворога ходили найрізноманітніші чутки: то їх чотири тисячі, то десять, а потім ні — двадцять; то на конях, то озброєні гарматами, то вони зводять укріплення внизу, а тоді ні — таки вище, то наступають, то відступають… І ось раптом осьдечки він, ворог. Мабуть, їх тисяч зо п'ять, та де там, казали наші — всі десять. Між ворогом і нами — цілина. Неаполітанські стрільці сходять з височин. Які спокійні, які впевнені, по всьому видно, що вони добре навчені, не те що ми, голота. А як журливо сурмлять їхні сурми! Перший залп дали лише о пів на другу по обіді. Стріляли неаполітанські стрільці, котрі спустилися за кількома стеблинами колючої груші [133] Цабр, або колюча груша — рослина сімейства кактусових, яку часто вирощують задля їстівних плодів з білою, дещо прозорою м'якоттю з доволі великим насінням. . Наші командири кричать: «Не реагуйте, не реагуйте на вогонь!» Але кулі стрільців так ґорґотіли просто над нашими головами, що годі було встояти на місці. Чується постріл, потім ще один, потім генералів сурмач просурмив зорю, і незабаром — тупіт ніг. Кулі градом летять, гора через гарматну картеч, що сипалася нам на голову, перетворилася на хмарину пилу, перебігаємо цілину, раптом проривається передова супротивника, я обертаюся й бачу на гірському перевалі пішого Ґарібальді з голою шаблюкою на правому плечі, він крокує поволі, пильно слідкуючи за перебігом бою. Біксіо жене до нього навскач, аби закрити його своїм конем, з криком: «Генерале, ви що, вмерти хочете?» А він: «Чи буває смерть краща, ніж смерть за рідну країну?» — і кинувся вперед, ані грама не зважаючи на зливу куль. У цю мить я подумав, що головнокомандувач просто не вірить у те, що ми переможемо, і шукає собі смерті. Але раптом зі шляху гримнула наша гармата. І здалося, що нам на поміч прийшли тисячі рук. «Вперед, вперед, вперед!» І нічого більше не чутно, окрім сурми, що тепер безугавно сурмить бігти вперед. На штиках ми проходимо перший, другий, третій поріг, усе вище на перевал, бурбонські батальйони відтягуються все вище й вище, гуртуються і, здається, міцніють. Ми думаємо, що напасти на них вже не в змозі, вони вже всі на верхівці, а ми на схилах — утомлені, знесилені. На якусь мить усі зупинилися: вони там, угорі, а ми всі — внизу. То там, то тут чуються постріли з рушниць, аж ось бурбонці масово сторчголов котяться вниз, кидаються камінням; пішла мова, що генерала поранено. Між стеблами колючої груші я помітив парубка, якого підтримують двійко товаришів, — він смертельно поранений. Він благає товаришів, щоб ті пожаліли неаполітанців, адже вони теж італійці. Геть вся круча вкрита полеглими, але стогонів не чути. Часом з висоти долинає, як неаполітанці горлають: «Слава королю!» Тим часом до нас надійшла підмога. Пригадую, саме тоді прийшов ти, Банді: увесь укритий ранами, але найбільше мені запам'яталася куля, яка стирчала над твоїм лівим соском, і я вже був подумав, що за півгодини ти віддаси Богові душу. Де там, коли йдеш в останній наступ, такого бути не може, і ось ти з нами, скільки ж у тебе душ було?