Умберто Еко - Празький цвинтар [без ілюстрацій]

— А у кого ж ці піастри?

— У вірного масона генерала, у того Ньєво — жовторотика, якому ще й тридцяти немає, в якого тільки й роботи, що виконувати обов'язки казначея. Але ці дияволи платять генералам, адміралам і всім, кому хочете, заморюючи селян голодом. Ці нещасні думають, що Ґарібальді відчужить землі в їхніх хазяїнів, а той, вочевидь, навпаки, має пристати до тих, хто при грошах і при землі. Ось побачите, як парубки, які йшли на смерть у Калатафімі, утямивши, що геть нічого не змінилося, почнуть гатити по добровольцях саме з тих рушниць, котрі вони понакрадали у трупів.

Знявши довжезну священицьку сутану й гуляючи містом у червоній сорочці, на церковних сходах я трошки погомонів з одним монахом, падре Кармело. Каже, що йому двадцять сім років, але на око має вигляд сорокарічного. Він зізнався мені, що хотів би приєднатися до нас, але щось не дає йому так учинити.

— Я б пішов з вами, — каже, — якби напевно знав, що ви робите насправді величну справу. Але єдине, що я від вас чую, — що ви хочете об'єднати Італію й створити один народ. Але ж народ, байдуже, об'єднаний він чи нарізно, якщо вже страждає, то страждає; і я не певен, що ви позбавите його тих страждань.

— Але ж народ буде вільний, матиме освіту, — заперечив я.

— Свобода — це не хліб, а освіта — й поготів. Можливо, вам, п'ємонтцям, цього й вистачить, але нам — ні.

— А що ж тоді вам треба?

— Не війни проти Бурбонів, а війни нужденних проти тих, хто їх голодом заморює, вони не лише при дворі, вони є повсюдно.

— А отже, й проти вас, духовних осіб, адже ви всюди маєте монастирі й землю?

— Над усе проти нас. Найперше — проти нас, а не будь-кого іншого. Але з Євангелієм та розп'яттям у руках. Тоді б я пішов за вами. А лише цього замало.

Судячи з того, що я зрозумів з «Маніфесту» комуністів в університеті, цей був один з них. Я й справді заледве розумію цю Сицилію.

Мабуть, мене тягнуть за собою ці нав'язливі ідеї ще з дідових часів, але мені раптом спало на думку: а чи не приплутані якимось боком до змови на підтримку Ґарібальді євреї? Зазвичай, без них не обходиться. Тож я знову пішов до Музумечі.

— Та чого ж ні? Передовсім, якщо не всі масони — євреї, то всі євреї — масони. А як серед ґарібальдійців?

Я радо пустився вичитувати перелік марсальських добровольців, який уже опублікували під назвою «на честь хоробрих». І там я знайшов такі ймення, як Еудженіо Рава, Джузеппе Узієль, Ісаак Д'Анкона, Самуеле Маркезі, Авраам Ісаак Альпон, Мойсей Мальдачеа і Коломбо Донато, колись — Авраам. Ану скажіть, чи такі ймення мають добрі християни?

(16 червня) . Я підійшов до цього капітана Ньєво з рекомендаційним листом. То був франт з доглянутими, ніби розділеними надвоє, вусиками й мушкою під губою, а тому мав вигляд мрійника. То було позерство, бо під час нашої розмови до нього зайшов доброволець, просячи забрати якісь ковдри, але він, як педантичний бухгалтер, нагадав солдатові, що їхня рота вже забрала їх минулого тижня.

— Ви що, їсте ті ковдри? — спитав, за мить додавши: — Як схочеш пожувати ще, перетравлювати будеш у камері на одного.

Доброволець попрощався й вийшов геть.

— Бачите, яку роботу маю виконувати? Вам, мабуть, казали, що я — філолог. Або ж мушу видавати гроші й мундири солдатам чи замовляти двадцять тисяч нових, бо щодня прибувають нові добровольці з Ліворно, Ла Спеції та Ґенуї. Та ще клопотання: графи й герцогині вимагають двісті дукатів на місяць, гадаючи, що Ґарібальді — архангел Господній. Тутечки всі думають, що все з небес падає, не те що ми, бо ж коли нам чогось треба, ми починаємо колотитися. Може, мені довірили казну тому, що я в Падуї отримав ступінь з юриспруденції, може, тому, що знають, що я не злодій, а на цьому острові, де навіть король найбільший з усіх ошуканець, не красти — це вагома чеснота.

Вочевидь, грається у розгубленого поета. Коли я спитав його, чи йому вже дали чин полковника, чоловік відповів, що гадки не має.

— Знаєте, — каже, — щодо цього ситуація дещо плутана. Біксіо намагається ввести тут таку дисципліну, як у П'ємонті, ніби ми у Пінероло, але ж ми ватага бійців-партизанів. Однак, якщо вам треба писати статті у Турин, не згадуйте ці дрібниці. Спробуйте передати справжній запал, ентузіазм, яким тут усі пройняті. Серед цих людей є такі, що ставлять на карту власне за те, у що вірять. А для решти — це лише пригода на колоніальних землях. У Палермо жити цікаво, через місцеві плітки воно подібне до Венеції. Нас тут обожнюють, вважаючи героями, і через кілька п'ядей червоної сорочки та шістдесятисантиметровий ятаган ми стали бажані для багатьох гарних жінок, для яких доброчесність — лише про людське око. Не минає й вечора, щоб для нас не приготували ложу в театрі та найліпше морозиво.