Умберто Еко - Празький цвинтар [без ілюстрацій]

У цьому місті все коштує захмарно дорого: яйце — чотири сольдо, фунт хліба — шість сольдо, а фунт м'яса — тридцять. Не знаю, чи це так через те, що це бідний острів і його мешканці жадібно винищують його мізерні багатства, чи то палермці вирішили, що ґарібальдійці — це для них манна небесна, тож, як годиться, їх оббирають.

Зустріч двох величних особистостей у Палаццо дель Сенате (як казав захоплено Дюма: «Наче у Паризькій ратуші у 1830-му!») була надзвичайно театральною. Не знаю вже, хто з цієї парочки був більшим блазнем.

— Любий Дюма, мені так вас бракувало! — горланив головнокомандувач, а потім заперечив Дюма, що саме сипав вітаннями: — Не мене, не мене вітайте, он їх — вони справжні титани! — А потім кинув своїм: — Проведіть пана Дюма у найкращі палацові апартаменти. Для чоловіка, який приніс мені звістку про те, що прибудуть ще дві з половиною тисячі людей, десять тисяч гвинтівок, ще й два пароплави, будь-чого буде замало!

Я спостерігав за цією видатною особистістю з недовірою, з котрою, після смерті батька, ставився до всіх героїв. Дюма описав його як Аполлона, а мені він видався невисоким на зріст, зовсім не білявим, а білобровим, мав криві, наче дуги, ноги й, судячи з ходи, хворів на артрит. Я бачив, як двоє його людей допомагали йому сісти верхи.

Надвечір під королівським палацом, горланячи: «Слава Дюма! Слава Італії!», зібрався натовп. Письменник надзвичайно з того тішився, але мені здається, що, знаючи марнославність свого друга й маючи потребу у гвинтівках, які той пообіцяв, усе це організував сам Ґарібальді. Загубившись у юрбі, я спробував почути, про що вони щебечуть на своєму абсолютно незбагненному діалекті, наче якісь африканці. Та один діалог я все-таки розібрав. Якийсь чоловік питав іншого, хто цей Дюма, якому горланять «Слава!», а той відповів, що то черкеський князь, що купається у золоті й приїхав, аби віддати ці гроші Ґарібальді.

Дюма познайомив мене з кількома генералами, але коли я побачив хижий погляд одного з ґарібальдійських лейтенантів, жахливого Ніно Біксіо [129] Ніно Біксіо (1821–1873) — італійський буржуазний демократ, сподвижник Ґарібальді, один з організаторів походу «ґарібальдійської тисячі» в Сицилію 1860 року. , мене немов громом побило, тож я навіть відступився. Я мусив знайти якийсь готель, куди б я міг приходити і виходити ніким не помічений.

Тепер для сицилійців я — ґарібальдієць, а в очах керівництва експедиції — вільний репортер.

Я знову перестрів Ніно Біксіо, коли він верхи в'їжджав у місто. Якщо вірити чуткам, насправді саме він очолює експедицію. Ґарібальді відволікається, завжди думає про завтрашній день, і хоч чудово атакує і здатен потягти за собою тих, хто пасе задніх, саме Біксіо думає про теперішнє й шикує лави. Коли він проминав мене, я почув, як один ґарібальдієць мовив до свого товариша: «Диви, який погляд — де хочеш уразить. Сам вид ріже, наче шаблюкою. Біксіо! Тільки почуєш ім'я, відразу думаєш про зиґзаґувату іскру громовиці». Тепер зрозуміло, що Ґарібальді та його лейтенанти загіпнотизували добровольців. Недобре. Заради блага й спокою королівств надто харизматичним полководцям треба незабарно відтинати голови. Мої туринські роботодавці мають рацію: не можна дозволити, щоб міф про Ґарібальді дійшов і до Півночі, інакше всі піддані тамтешнього королівства повбираються у червоні сорочки й проголосять республіку.

(15 червня) . З місцевими говорити важко. Єдине, у чому немає жодного сумніву, — вони прагнуть якнайбільше здерти з того, хто, за їхніми ж словами, хоч трохи схожий на п'ємонтця, хоча серед ґарібальдійських добровольців їх теж чимало. Я натрапив на таверну, де можна недорого попоїсти й скуштувати страви, назви яких вимовити просто неможливо. Пиріжками із селезінкою я просто давився, але, якщо запивати їх місцевим вином, то можна подужати навіть кілька штук. За вечерею я познайомився з двома добровольцями: одному, такому собі Аббі, ліґурійцю, було ледве за двадцять, а інший, Банді, газетяр з Ліворно, був приблизно мого віку. Завдяки їхнім розповідям я дізнався про перші битви ґарібальдійців і про їхню дорогу сюди.

— Ох, Симоніні, якби ти тільки знав, яким цирком була наша висадка у Марсалі! Отже, підпливаємо ми до бурбонських кораблів «Стромболі» та «Капрі», наш «Ломбардієць» напорюється на підводний камінь, і тоді Біксіо каже, що ліпше хай ворог захопить його з діркою у пузі, аніж неушкодженим, ба більше — треба й «П'ємонтця» продірявити. «Яке марнотратство!» — кажу, але його була правда: не годиться дарувати ворогові аж два кораблі, та й хіба не так учиняють великі полководці: зійшов на берег, спалив судно, й тоді вже дороги назад немає — тільки вперед. Починаємо висаджуватися з «П'ємонтця», а «Стромболі» починає палити з гармат, але все мимо. На їхній корабель піднімається старший офіцер одного з двох англійських суден, що стояли в порту, й каже капітанові, що на суші є англійські піддані, тож якщо трапиться хоч якийсь міжнародний інцидент, відповідатиме саме він. Ти ж знаєш, що у англійців у Марсалі великий комерційний інтерес, пов'язаний з вином. Сказавши, що йому начхати на міжнародні інциденти, бурбонський капітан знову заряджає, і знову ядро пролітає повз. А коли нарешті їхній залп досягає цілі, то від того жодних збитків, хіба що цуцика навпіл розідрало.