Улас Самчук - На тведiй землi

Містерія моєї Лени починається з того факту, що вона народжена, як і я, у місті Харкові і що її батька так само, як і мого, одного разу "не стало", їх серед ночі забрано з хати і кудись вивезено, з тією тільки різницею, що мого батька, народного учителя, "не стало" за "буржуазний націоналізм", тобто, що він трохи більше, ніж було урядове дозволено, вживав української мови, а її батька, відомого інженера, за будинок у Харкові і віллу в Криму, а до того чужинецьке прізвище, що на мові тієї доби значило "чужоземний шпигун". Саму ж Лену, з її матір'ю і старшим братом, після арешту батька, так само, як і мене з моєю матір'ю, викинуто з мешкання на вулицю і залишено на призволяще, лишень, що вони виїхали, не як ми, на село, а переїхали до Одеси, де її мати стала кондукторкою і десять років водила одеський трамвай, що зберегло їх при житті, а моя мати на селі, підчас колективізації, загинула з голоду.

і родилась Лена рівно десять років пізніше, ніж я, тобю вона вже не знала "проклятого царського часу" взагалі, а я ще мав на собі маленьку плямку "ганебного минулого", хоча дуже можливо, що ми не раз зустрічалися на вулиці Сумській, де стояв їх злочинний дім, а з її старшим, струнким, білявим, ластовинястим братом, ми разом ходили до народної школи, грали "гилку" і вчилися курити.

… і напешті, ми однаково затратили пів життя "для добра майбутніх поколінь", об'їхали пів світу, щоб знов зустрітися на перехресті вулиць Батерст — Дандес в Торонті, Онтаріо, біля зупинки трамваю насупроти німецької аптеки "Медіка".

Коли я приходив з нічної зміни роботи, я звичайно до обіда спав, а потім одягався і простував вниз по Маркгам до вулиці Квін, де на розі містилася харчівня "Иорк", власником якої був мій господар Пилип Стецик. Це була пісна, одноманітна вулиця, заселена переважно сірим людом, з численними синагогами, висаджена берестами, з будинками історичної давности, зі всілякими хитромудрими ганочками, балькончиками. прнбудівками, яких цегляна барва від часу перетворилася у брудно-буру, яких малювання порепалось, а травники злисілн за бпаком сонця. За повір'ям більшості мешканців закутка, сміття значило гроші, тому до нього ставились, як у індії до святих корів, гігієна не вважалася чеснотою, а на естетику не збувало часу. і дивно, чому саме в таких місцях водиться стільки дітей. Можливо, рід людський такі самі бактерії, як і всі інші, і смітники є лля них найближчою стихією.

Я, звичайно, проходив сюдою не для розваги, це моя щоденна путь до їдальні, між дванадцятою і першою годиною. "Гріл Иорк" пишався численними написами, неоновим світлом, реклямою цигарок "Прогрес". Це привабливий, кольоритний, ніби з оповідань Джека Лондона, вертеп зі запахами тютюну, олії, риби, цибулі, це стовковисько типів й характерів, це щедра долоня, що за маленькі гроші, пропонувала вам ситість, це місце, де, крім "гамбургів" і ''гот-догів", ви дістали рідні борщі й вареники, а до того зустрілись "зі своїми" і наговорилися до хрипоти про найважливіші проблеми світу.

Саме того часу це мальовниче пристановище істотно поширялося, подвоїлась кількість стільців бару, стіни змінили свою тютюнову барву на сіро-небесну, додано збоку кубічну, без вікон, оббиту фанерою кімнату, запроваджено мікрофони з безконечною музикою і вістями на різних мовах і подвоїлось кельнерок, які заклопотано бігали у своїх ясно-кремових халатиках, обвантажені посудом і харчами.

З поміж них контрастове виділялась звинна, елегантна русявка зі синіми очима, червоними устами і вольовим, вражливим носом, родом з Донбасу, яка часто до мене зверталася і звала мене Павлом івановичем.

Одного разу вона несподівано мене запитала: — Павле івановичу. Чи ви знаєте Лену Глідерс? — Ні, - відповів я незучаснено — Не знаєте Лени Глідерс? Це неможливо. Це ж відома малярка, — казала вона здивовано. — Ні,

— відповів я тим же тоном. — Вона малює різні такі… знаєте… Модерна, — вияснила вона. — А вона вас знає, - вияснила виразніше. — Мене? Як і чому?

— питав я здивовано. — Як і чому. Ви ж парубок. Ми з нею разом живемо. і про вас говоримо. Вас усі знають.

Аргумент був засильний, я замовчав, але моя співрозмовниця не вмовкала.

— Дуже гарна, — казала вона, маючи на увазі ту саму Лену.

— Навіть дуже, — пробував я жартувати.

— Уявіть, що дуже. і шкода, що ви її не знаєте.

— Можливо й шкода.

— А може б ви хотіли з нею познайомитись?

— А чому б ні.

— Вона недавно прибула з Монтреалу.

— О! З Монтреалу. Розуміється. Ви, здається, також з Монтреалу.