Улас Самчук - На тведiй землi

Мій час — час анти — розуму, анти — правди, анти — людини, засадничого проти, час коми. Невротичні правди і гістеричні закони в кліматі інквізиції творили інферно, в якому одно слово могло значити смерть. Життя стало кредитовим білетом і ним платилося за кожний невчасний вислів. Сорок мільйонів батьків, матерів і сестер принесено цьому в жертву. А в тому також моїх батька й матір.

Я ж опинився в порожнечі, між небом і землею, без права на власне місце. Моїм завданням було знайти таке місце і я його знайшов.

Третього жовтня 1948 року, військове — пасажирське, бачу також і себе. Мені тридцять чотири роки, у моїх руках дві валізи. Я легкий, молодий, здоровий… Я на березі Америки, в Канаді з призначенням Ванкувер. Америка для мене не просто Америка, а амбіція, фантазія, ідеал. Належу до тих, що шукали тут правди, свободи — кращі і гірші, святі і грішні, але завжди сильні і завжди рішучі.

Всідаючи вечірньою порою в Галіфаксі до довгого, окремого потягу, мене розварювало почуття надмірного зворушення. О шостій годині, під смеркання, потяг рушив, вісімсот пасажирів, десятки мов і рас і невідомість простору. Пригадувався Колумб, аргонавти, романи Купера, ковбойські фільми. С це світ, що виломився з істокий корабель американської фльоти "Генерал Стюарт" у годинах ранніх причалив до причалу міста Галіфаксу. На його покладі 810 пасажирів з таборів Ді-Пі Німеччини. Сірий, туманний ранок, скиглення мев, рев сирен, запах вугільного диму, невиразні зариси побережжя.

Між цими прибульцями, у сірому пом'ятому плащі, рії, покинув традицію, знайшов свої власні дороги і пішов далеко наперед у простори нових епох.

Так, далебі, не легко окреслити той насторожений настрій, що весь виповняє мою істоту. Можливо, жалію, що я вже не належу до тих перших, які пройшли цей континент. Це було так недавно. Праліси, озера, дикі ріки, прерії, індіяни, комарі. Сьогодні мене везуть вигідним, теплим спальним повозом, я не мушу знати дороги, шукати напрямку за зорями. Біля мене все солідне, спокійне, привітливе. Увійде людина у темно-синій уніформі, запитає чи мені вигідно, чи я чогось не потребую. У мене на грудях картка з номерком і призначенням і за п'ять днів і п'ять ночей, вона заведе мене на другий кінець континенту.

За вікном вже ніч, потяг біг і кричав, мов гігантська потвора. Довкруги втомлені, зібгані, мовчазні обличчя. Хотілося б розгадати їх думки, звідки вони і хто вони і чого залишили минуле. пх очі зраджували пережите. Вони не здивовані, байдужі, смутні. Можливо вони все ще бачать табори Колими, Авшвіцу, гарячі пристрасті, холодні бункери, танки, літаючі фортеці. Неймовірні свідки неймовірного суду, що його скликано судити віки і епохи.

Потяг женеться далі, на ранок він перетяв границю Сполучених Стейтів, земля вкрита інеєм, минають будови, гаї, поля, ферми. Згодом знов вернулися до Канади, а на вечір зі зменшеним темпом, обережно в'їжджаємо до великого міста Монтреал.

Після Европи, приємно бачити ціле, не зруйноване місто, ніде ніяких руїн, яскраві неонові реклями, многолюдні вулиці і безконечна кількість моторових возів. На пероні чути англійську, французьку, німецьку, українську мови, я пручаюсь з кожним написом, мої настрої розгублені, почуття осамітнення.

Пересідання на нормальний "Кенедієн Пасифік" — експрес, якого завданням пересікти континент і викинути мене на березі Тихого океану. Неймовірні простори, граніт, ріки, озера і ліс. Вони лежать спокійно, вони стоять задивлено, вони течуть задумано, вони чекають, виглядають, сподіваються. Земля жива й насторожена, вона плянує свою казку майбутнього і розказує її вітрам, деревам, воді… і довга, провокуюча дорога крізь граніт і ліси до людського серця і мізку.

То знов появляються і розгортаються до обріїв прерії, покраяні ланами й дорогами, де і звідки взялися ті майстри, що зробили з цього таку шахівницю. Царство тракторів, пшениці і тяжких, дійних коров. і широкого, синього неба.

А далі велетні гір і сяючі снігом шпилі. Бритійська Колюмбія з її купами порваної на кусся плянети. Ціла розпука, що після Бенфу, ніч закрила цей маєстатичний катаклізм від мого гарячково-ненаситного ока. Але з ранком потяг елястично вривається у стихійно-величну долину Фризера, що нагадує епоху динозаврів. Ввижалося, що з її гігантських гаїв червоної сосни, неграбно висунуться бронтозаври, здіймуться почварні ящурі й заревуть мастодонти. Забувалося, що їдеш найдосконалішим потягом нашої цивілізації і не вірилось, що тут же поруч бігли асфальтові дороги, білі будівлі, телеграфні стовпи і барвисті написи.