София Андрухович - Старі люди

— Отже, не така вже вона й погана була, твоя тітка, — підбив підсумки Лука.

— Звісно, — погодилася Марта, — вона дуже хороша. Вона найдобріша людина з усієї нашої сім’ї. До речі, досі ще живе.

Базарні ціни на перець все зростали, натомість перець виглядав усе кволішим, зів’ялішим і блідішим. Лука вже не купував так багато овочів, але продовжував малювати. Здебільшого яблука. Малював також різні хризантеми, різні вулички, різних людей, малював глечики, крісла, будинки, кольорові плями, музичні інструменти і різні Мартині портрети. Єгор віддавав Луці надто мало грошей, аби купувати на них достатньо перців, і Лука підозрював, що Єгор забирає більшу частину виторгу за картини собі.

З якогось моменту Лука почав збільшувати кількість дрібничок і детальок у своїх роботах, вимальовував усе ретельно й прискіпливо, при цьому розмір самих картинок все зменшувався. Спершу вони були як долоня, потім — як сірникова коробка, а згодом він уже вміщав ціле місто на папірці, завбільшки з найменший Мартин ніготь. Дивно, але щоб розгледіти зображення, не потрібна була лупа, можна було навіть не вглядатися надто старанно. Але Марта полюбляла все ж вивчати картинки годинами, до того ж, їй краще, ніж будь-кому було близьке, відоме і впізнаване майже все намальоване.

Найчастіше вона впізнавала себе. Наприклад, її обличчя мав візник, що керував впряженим у віз конем на вулиці Станіславова — він ще так називався тоді — десь на початку 19-го століття. Обернена спиною до глядача квіткарка з червоною хусткою на плечах, яка розмовляла з дівчинкою років 6-ти, мала цілковито Мартине волосся. Впізнала себе і в сецесійній постаті на будівлі ощадної каси в якомусь австрійському місті, свою руку — в руці, яка тримала зелений поморщений перець, свій живіт — у животі, на якому лежало маленьке жовте яблуко.

Але окрім своїх обличчя й тіла на роботах Луки Марта почала впізнавати ще одне обличчя і ще одне тіло, які зустрічалися так само часто. То була молода дівчина: вона перетинала вулицю в Станиславові перед конем, возом і візником; дівчинкою років 6-ти вона розмовляла з квіткаркою, оберненою до глядача спиною; вона визирала з кожного вікна в будівлі ощадної каси з сецесійною фіґурою; вона була навіть поморщеним зеленим перцем і маленьким жовтим яблуком.

На Мартине запитання Лука відповів щось типу: «Давно…», чи «Дивно…», хоча, може, він сказав: «А тобі не однаково?», або й вилаявся: «От лайно!» — Марта просто не дочула і вирішила не перепитувати.

Ще Марта бачила, як Лука намагається намалювати Луквицьке озеро. Віддавав цьому все більше і більше часу, експериментував із кольорами, з матеріалами, з ракурсами — але жовта вода не вдавалася. Вірніше, не вдавалося надати озеру того оксамитового бруднуватого іржаво-золотистого відтінку, який воно мало насправді.

— Ти не намалюєш з пам’яті, — одного дня сказала Луці Марта. — Треба відразу дивитися і малювати.

— Як я можу звідси його побачити? — злісно відповів Лука. Але відразу ж змінив тон: — Я знаю. Це просто спроби. Насправді я давно вже вирішив: якось покину все і поїду в колибу «Жовта вода», оселюся там і малюватиму латаття на озері вранці, вдень, ввечері і вночі, за різної погоди, в різні пори року, за різних обставин, з різних боків. Малюватиму лише озеро, аж доки не вмру.

— На ньому немає латаття, — посміхнулася Марта.

— Років за десять буде. Тоді я все і покину, — сказав Лука. — Знаєш, коли я його вперше побачив (тоді ж вперше побачив і тебе) — я подумав: якби я був Моне, я хотів би намалювати це озеро. Але спершу почекав би, поки воно заросте лататтям і затягнеться рястом. І хоча я не Моне, а Моне жовтого озера не намалював, бо не бачив, все я ж хочу зробити це. Просто так. Щоб попрактикуватися. Щоб милуватися. Щоб малювати. Щоб було чим зайняти час аж до…

Марта замислилася.

— То, кажеш, малюватимеш лише те озеро, аж доки не вмреш? — тихо запитала за декілька хвилин. — А якщо вмреш відразу, як тільки намалюєш?

— Тобто?

— Уяви собі чоловіка, якому відомо, що, як тільки він закінчить робити певну конкретну справу — тієї ж миті піде із життя. Наприклад, 35-річний водій трамваю одного дня, зупинившись на червоне світло навпроти Оперного, щоб пропустити перехожих, згадує, як у дитинстві, років так у вісім, йому подарували чорні хлоп’ячі ковзани, і як він катався на них цілу зиму, аж доки нога не виросла. На нову пару грошей не було, до того ж хлопець надто цим не переймався, ковзани забулися, і не згадувалися цілих два з половиною десятиліття. І от у мить, коли червоне світло світлофора змінюється на жовте, водій трамваю відчуває якусь лоскітливу хвилю десь глибоко в животі, але вона все швидше і сильніше підкочується вище, чоловікові забиває подих, він уже не може всидіти на своєму місці, здається щось зараз усередині розірветься, або серце, або сечовий міхур, або ще щось. Загорається зелене, трамвай рушає, і чоловік уже знає: він мусить навчитися й виконати подвійний тулуп. Мусить — кров з носа. Якимось чином він знає також, що, як тільки це станеться, він не буде вже водієм трамваю, не буде ковзанярем, він вже не буде взагалі. Тобто помре. У водія йде кров з носа. Він набагато раніше здає свою зміну, бере — спочатку на місяць, потім продовжить — відпустку за свій рахунок, і мчить купувати на секонд-хенді чорні ковзани відповідного розміру. Гм… тільки от де він займатиметься — я ж не знаю, влітку це відбувається чи восени. Навряд же, що взимку. Але це несуттєво. Він знаходить місце для тренування, якусь штучну ковзанку в закритому приміщенні, і наполегливо працює. Досить довго в нього нічого не виходить, бо він застарий і взагалі… Але минає час, майстерність колишнього водія трамваю зростає, і одного дня — може бути, що справжнього зимового дня, так романтичніше — він іде на озеро з ковзанами за плечима і знає: сьогодні йому вдасться.