София Андрухович - Старі люди

— А далі?

— А далі промисловці-гіганти повмирали від старості. Це було несподіванкою навіть для них самих: дідусеве серце зупинилося якраз тоді, коли він духм'янив парфумами одного мертвого посла. Він впав зі свого високого крісла, скринька з парфумами гепнулася слідом, пляшечки порозбивалися, розбризкуючи пахощі на дідуся. Можеш уявити, як від нього відгонило на похороні. Натомість заґримувати його ніхто б не спромігся, якби не я. Бабуся померла того ж дня на прийнятті в Спілці Рівноправ’я. Вона пила шампанське, похитнулася, впала, і забрала з собою життя ще дев’ятьох карликів, забивши їх власним тілом. По обидвох залишилися плани на кілька років вперед, ґрандіозні задуми щодо розширення і злиття їхніх підприємств, тисячі незавершених справ, недоказаних слів, невиконаних обіцянок. Вони не залишили по собі заповітів з першим пунктом, у якому висловлювали би бажання виглядати гарно в труні. Вони не залишили нікому спадку, жодних розпоряджень і вказівок.

— І що сталося з «Гулівером» і «Зюськіндом»?

— Просто розсмокталися. Виявилося, що карликів не так уже й багато, аби масово виробляти для них хоч якусь продукцію, і що мерцям не обов’язково бути наквацяними, як клоуни в цирку-шапіто. Майно розікрали і розтягнули дрібніші фірми. Так нечутно стався крах двох імперій, так настав кінець ще одного світу.

Наближався грудень, снігу випадало щодня більше і більше. Я пам’ятаю, як ти любиш сніг, Фйоно. Марта теж його так любить, а може, навіть сильніше.

Ми гуляли з нею в безлюдних ранкових парках, дивлячись на верхів’я дерев, з яких вряди-годи тихо спадали малі купки снігу. Ми ліпили голими руками верблюдів і морських котиків, руки ставали червоними й гарячими. Мартині щоки теж червоніли, часто її кликали дівчинкою. Бо вона справді виглядала як дівчинка, в моїй плетеній шапочці, з якої вибивалося волосся, обмотана довгим шаликом, в моїй завеликій на неї куртці..

Одного вечора, п’ючи в «Челентано» какао з молоком і спостерігаючи за не в міру збудженими дівчатами мого віку, Марта сказала:

— Хочу піти сьогодні в нічний клуб. Хочу співати, пити і танцювати.

Я знічено перерахував гроші, які в мене залишились. На нічний клуб, може, ще вистачить, але ж треба якось жити і далі. Нічого, заспокоїв себе я, живемо зараз, а не завтра. А завтра я піду до Єгора, занесу ще декілька перців, декілька саксофонів, декілька Мартиних портретів… Хоча ні — Мартині портрети я не буду продавати. Може, Єгор матиме для мене щось приємне. Якось буде, і буде добре. А сьогодні ми йдемо в нічний клуб.

— Ідемо сьогодні в нічний клуб, — повідомив я Марту. Але вона не почула, замислившись про щось своє, як вона любила робити, і чого я ніколи не міг розгадати.

Дивно, ще якийсь час тому мені там було неприємно. Мене дратувало освітлення, напівтемрява, інтер’єр, обслуговування, фотографії і картинки на стінах, меню, дзеркала, туалет, барна стійка, сцена, завсідники. Лише там у мене починала боліти голова — більше ніде й ніколи.

Але коли я опинився з Мартою в цьому тісному підвалі, де вже на ту годину нічого неможливо було роздивитися через непроглядну завісу сиґаретного диму, я не відчув жодного дискомфорту. Я почувався щасливим гультяєм, який витрачає всі свої гроші на один-єдиний вечір і на одну-єдину жінку.

Марта виглядала прекрасно. Виявилося, вона прихопила тоді з «Жовтої води» вечірню сукню про всяк випадок, який власне тепер і трапився. То була шовкова темно-ґранатова сукня, що облягала Мартині груди і таку тонку ще талію, і округлі стегна, трохи нижча колін, з довгими рукавами і невеликим округлим вирізом на шиї. Чорні панчохи обтягували литки, мило постукували черевички на тонких обцасах. Своє неслухняне волосся Марта зібрала догори, але деякі пасма вибились із зачіски і спадали їй на шию і на чоло. Вона пахла жасмином, ґвоздикою і ромашкою.

Ми замовили пляшку Hennesy, і Марта скрутила нам по папіросці. Я бачив, як на неї задивляються з усіх боків: товстий лисий дядько в окулярах, компанія п’яних шмаркачів, бармен і офіціанти, навіть дівчата з-за столика поряд. Марта тримала мундштук на деякій відстані від себе ледь зігнутою в лікті рукою, посміхалась і дивилася на музикантів, які налаштовували існтрументи на сцені.

— Дивись, — кивнула вона в напрямку чоловіка, який протирав блискучі частини саксофона і скручував їх докупи, — такий, як ти намалював учора.

Я продовжував оглядати приміщення, бо в якусь мить мені видалося, ніби я побачив знайому постать, якій зовсім не був радий.