София Андрухович - Старі люди

— Якийсь самогубець? — запитав Лука.

— Та ні, чому? — сказала Марта. — Просто йому так страшно хотілося виконати подвійний тулуп…

— Ну а якби він навмисне ніколи не купив собі чорних ковзанів, він вічно водив би трамвай і був би безсмертним? — не вгавав Лука. — А що було б, якби він купив собі білі ковзани? Що це за містична казка?

— Нічого не знаю, — відповіла Марта. — Я просто уявляю собі все, що може статися в житті. Хочу хоч так його трохи продовжити і розширити…

Здається, Фйоно, я знову його бачив.

Хоча мені це могло приверзтися: я надто мало сплю останнім часом, надто багато думаю, надміру фантазую.

Тарзан знову зник — може, чоловік у помаранчевому костюмі забрав його з собою.

— Він виглядав як засушена комаха: худий, кістлявий, цибатий, високий, дуже сутулий, з вузькими раменами. Він часто сковтував слину, і його великий зоб то підскакував майже до самого підборіддя, то скочувався вниз. — Марта смажила грінки, олія на пательні страшенно шкварчала, і тому Марті доводилося майже кричати. — Мав неправильні риси обличчя: надто глибоко посаджені очі, навислі над ними брови, м’ясистий перебитий ніс, широкий рот, великі відстовбурчені вуха. Чи то від скромності, чи від того, що не був певний у привабливості власної посмішки, рідко коли посміхався. На потилиці прокльовувалася акуратна лисинка.

Він носив окуляри з товстезними лінзами і в негарній пластмасовій оправі. Курив погані сиґарети, тому завжди смердів дешевим тютюном, не користувався парфумами, часто забував поголитися або обстригти нігті. Одягав казна-що, не вмів говорити: знічувався і затинався, робив довжелезні паузи між словами, повторювався, і врешті-решт, сам не міг зрозуміти того, що сказав. Його ніхто не сприймав серйозно. Чоловіки просто не помічали, а жінки жаліли і хотіли допомогти, тому ставали його друзями. Він вислуховував їхні сповіді, витримував їхні ридання, готував їм каву, носив за ними торби, а згодом — якось так випадково і раптово — ставав їхнім коханцем. Якби він фіксував, скільки коханок має, то врешті збився би з рахунку, але він був надто невпевненим у собі і скромним, щоб займатися таким. Та й навіщо? Щоб похвалитися? Однаково ніхто б йому не повірив.

— Ну і навіщо ти мені це розповідаєш? — запитав Лука.

Марта знизала плечима:

— Просто. Я все розказую просто так.

Ще вчора я дивився, як вона міряє подаровані мною панчохи: сірі, чорні, сріблясті, білі, кавові, тілесні… А сьогодні її немає.

«У мене страшно потріскалися п’яти.

Найголовніший закон екології: все взаємопов’язане. Ну і ще: ніщо не береться нізвідки і не зникає безслідно. Може, моя хвороба й називається «невміння розробляти сюжети», але зате я прожила не одне, а масу життів.

Залишилось 9 днів.»

Я скучив навіть за Тарзаном.

Невідомо напевне, що саме сталося з Лукою потім. Але він перестав писати мені листи і присилати картки, як робив це досі.

Судячи з його вдачі, яку я встигла вивчити надто добре, як і вдачі деяких інших героїв цієї історії, можу припустити, що Лука присвятив свій час наполегливим пошукам.

Він міг, наприклад, податися куди-небудь навмання. Брести собі вулицями, не обходити снігових завалів, нічого не бачити крізь густий снігопад, не розрізняти кольорів, людей, дерев, автомобілів. І раптом однієї миті помітити на побілілому від морозу стовбурі паркової маґнолії, біля самісінької землі, мітку якогось заблукалого пса. Лука знав одного собаку, що любив мандрувати, і цей собака був пов’язаний з Лукою міцніше, аніж обидва могли собі уявити: Лука і пес були на прив’язі в однієї старої, розчарованої життям жінки.

Тому Лука побрів за псячими мітками, хвилюючись усе сильніше, неспокій наростав з кожною хвилиною, сховані в кишенях руки спітніли, парк закінчився, сліди пса неможливо було розрізнити, а Лука все ж ішов, впевнений, що бачить попереду рудого звіра, який трюхикає, погойдуючи хвостом, внюхуючись у ледь відчутний запах своєї господині.

Таким чином Лука опинився перед дверима однієї книгарні. Крізь великі вітрини побачив, що всередині повно людей, згуртованих навколо чогось. Лука прочинив двері, аби дізнатися, що відбувається. В центрі гурту стояв дрібний сивий дідок із розвіяним чубом, з сиґаретою в зубах і стосом книжок у руках. Молода жінка обабіч, не зводячи з ексцентричного балакуна благоговійного погляду, намагалася одночасно ловити іскристі шматочки попелу і його слова, які спадали зі стариганової сиґарети метеоритним дощем у пластмасовий футляр для окулярів.