София Андрухович - Старі люди

Зате мама ніколи себе не жаліла. Вона шкодувала інших: одного разу повернулася з роботи, впала на канапу і почала гірко плакати. Ми з татом протягом кількох годин не могли нічогісінько від неї добитися. Згодом виявилося, що вона стала свідком передсмертної агонії бездомного пса, якому хтось підсипав отрути. Біль від таких речей був для неї найнестерпнішим.

Я теж плакала в дитинстві, коли побачила на асфальті розбите яєчко голуба, і я не могла читати книжки про тварин і дивитися про них фільми: там ніколи не обходилося без смерті якої небудь матері-вовчиці і скиглення маленьких сиріт біля її тіла. Таким чином я не читала ані Сетона-Томпсона, ні Джека Лондона.

Але коли мама обпікала собі руку, чи ранила палець, вона просто починала співати. Коли її вигнали з роботи, вона повела мене на вершки з фруктами. Коли в нас не було грошей, ми каталися в парку на безкоштовних гойдалках, просто під чортовим колесом. Коли тато повертався додому пізно, вона шила собі нову сукенку. Коли починалася осінь, падали дощі і надворі темніло страшенно рано, вона пекла пляцок і йшла до знайомих. А я в той час сиділа на підвіконні і намагалася зрозуміти, що це за паскудне почуття розростається в мене всередині, чому від читання стає набагато гірше, чому нікого не хочеться бачити, чому ніхто не хоче бачити мене, чому в мене немає ані гарного пальтечка, ані кульчиків, яких би мені хотілося, чому я нікуди не їду, чому мушу йти до школи, коли це закінчиться, і що буде, якщо закінчиться, і краще вже, якби не закінчувалося, і де ця мама, бо я голодна, і не вмію нічого приготувати, нічого собі пошити, нікого розважити, не вмію бути веселою, вічно думаю про погане, завжди у мене хандра, завжди цей дощ.

Однієї весни мама повезла мене кудись на старому автобусі. Ми вийшли посеред села, довго йшли битою стежкою, між кущів верболозу, переходячи кладки над потічками, межею поля, і нарешті дійшли до озера, вода в якому була дивного жовтого кольору. Тут я ніби вперше побачила маму, колір води пасував їй, ніби сукня. Я сиділа на вологій колоді, а вона прогулювалася берегом, роззувшись, до босих ніг поприлипало мокре торішнє листя і іржава хвоя.

Наступного разу я приїхала до Луквиці на урочисте відкриття колиби «Жовта вода». Було Івана Купала, велетенські вогнища, човни, вінки і свічки, і мама, звісно, купалася, їй дарували квіти (жодній жінці ніколи не дарували стільки квітів, скільки за життя подарували їй; хоча вона й воліла вазони і квітучі луги), її вітали, хвалили, і вона була по-справжньому щасливою — зовсім не так, ніби завтра кінець світу, і не залишається більше нічого. Вона раділа, бо все було дуже гарно, бо вона добре почувалася на природі, бо любила плавати, бо їй пасував колір води.

Мені теж було добре. Але я все ж сумувала. Цим ми й відрізняємося з нею.

Мені було шкода себе, бо я мала повертатися до університету, мала здавати екзамени, потім відпочивати на канікулах, тоді знову йти до університету, виходити заміж, читати книжки, їздити, куди схочеться, або куди вдасться, святкувати з друзями Новий рік, щось мало вийти, а щось — ні, успіхи нічого не доводили, зрештою, все це було просто сумно, варто жалю.

І я пообіцяла собі, б’ючи хворостинкою по поверхні води і розлякуючи водомірок: так завжди не буде. Щоб довести собі це, роздягнулася і скочила у воду.

Щойно повернувшись до міста, я зустріла Луку.

Ввечері 6 січня падав густий лапатий сніг. Гілки дерев були густо оплетені дрібними ліхтариками, кольорові гірлянди блимали на будинках, у вітринах магазинів, на ратуші. Лука постійно натикався на вертепи і на колядників, маленький чортик подарував йому срібний дзвіночок і яблуко, хтось запросив на кутю.

Біля готелю Лука наткнувся на двох знайомих сліпих жебрачок. Замотані в теплі хустки і облаплені снігом, вони посміхалися перехожим, яких могли лише відчувати і уявляти, і співали: «Ой лелія-лелія породила Діва сина, Діва Марія…»

Лука думав про Фйону. Вони були знайомі вже так давно, вони сказали один одному стільки слів, передумали разом стільки спільних думок, що часто-густо Лука називав Фйону Лукою, а Фйона Луку Фйоною, або Лука сам називав себе Фйоною, а Фйона себе — Лукою.

Але одну думку вони не наважувалися подумати. Лука зрозумів це раптом, як і те, що насправді її не розуміє. Він так скучив за Фйоною, так хотів би побачити її зараз, так хотів би віддати їй яблуко і дзвіночок.

Вони не бачилися дуже давно. Ще відтоді, як Лука поїхав на весілля до бабці з дідом, відколи познайомився з Мартою, відколи прожив з Мартою ціле життя. В цьому житті він згадував про Фйону лише як про когось, кого насправді не існує, якогось уявного друга з іншого виміру, якому можна писати листи і не отримувати на них відповіді.