Чак Палагнюк - Щоденник

Пройшов певний час, перш ніж Місті подивилась на аркуш — що ж вона там намалювала. І була вкрай здивована. Після цього вона лише додала кілька тонів акварельними фарбами. Дивно, що тільки не витворить наша підсвідомість. Дещо з її молодості, дещо з того, про що йшлось на уроках історії.

Такі легко передбачувані фантазії бідолашної Місті Кляйнман.

Ангел щось сказав.

Місті каже:

— Прошу?

А Ангел питає її:

— Скільки ти за це візьмеш?

Він каже про гроші. Про ціну. Місті каже:

— П’ятдесят? — І повторює: — П’ятдесят доларів.

Оцей малюнок, який Місті витворила із заплющеними очима, гола, перелякана, зі скорченим шлунком, — це перший мистецький твір, який їй коли-небудь удалося продати. Це найкраще з того, що Місті зробила за все своє життя.

Ангел розкриває свій гаманець і дістає дві двадцятки та одну десятку. І каже:

— Так що ти ще знаєш про Пітерового батька?

Між іншим, коли вона виходила з лугу, то побачила дві глибокі діри в землі поруч зі стежиною. Відстань між ними складала два фути, вони були завеликими для звичайних відбитків людської ноги, завеликими, щоб належати людині. Низка дірок вела назад, до лісу, і вони розташовувались надто далеко одна від одної, щоб то була людина. Про це Місті Ангелу не розповіла. А то іще подумає, що вона схибила. Як і її чоловік.

Як ти, мій милий, дорогий Пітере?

А тепер від отруєння лишився тільки головний біль. Ангел тримає малюнок біля носа і принюхується. Морщить носа і знову принюхується, а потім вкладає малюнок до однієї з бокових кишень сумки. Помітивши, що вона спостерігає, він каже:

— Та то я так, не зважай. Просто мені на мить здалося, що я відчув запах лайна.

Якщо єдиний чоловік, який уперше за чотири роки звернув увагу на твої цицьки, виявляється полісменом, то візьми і випий. А якщо виявиться, що він уже знає, яка ти без одягу, то випий іще раз.

І оцей другий ковток зроби вдвічі більшим.

За столиком «вісім» у «Дерев’яно-золотій їдальні» сидить якийсь тип, чолов’яга твого віку. Він дебелий, а плечі в нього похилі. Сорочка на ньому сидить класно, правда, трохи обтягує на пузі — така собі повітряна куля з поліестеру й бавовни, що трохи звисає над ременем. Волосся — із залисинами на скронях, а залисини на лобі утворюють над очима три видовжені трикутники. Трикутники — яскраво-червоні від засмаги — схожі на довгі й гострі чортячі роги над обличчям чоловіка. Перед ним на столі лежить розкритий блокнот зі спіраллю, чоловік у ньому щось пише і поглядає на Місті. На ньому — строката краватка та темно-синя спортивна куртка.

Місті приносить йому склянку води, і її рука тремтить так сильно, що в склянці дзеленчать шматочки льоду. Між іншим, її головний біль не проходить ось уже третій день. Цей біль — як личинки, що в'їдаються в м’яку купу твого мозку. Як хробаки, що прогризаються крізь нього. Як жуки-короїди, що проточують у ньому свої ходи.

Чувак за столиком «вісім» каже:

— Щось у вас відвідувачів не густо, еге ж?

Його крем після гоління пахне гвоздиками. Це той чоловік із порома, той, чий собака подумав, що Місті мертва. Поліцай. Детектив Кларк Стілтон. Чувак із відділу розслідування вбивств, скоєних на ґрунті ненависті.

Місті знизує плечима і дає йому меню. Місті обводить поглядом кімнату — золотисту фарбу та дерев’яні панелі — та й питає:

— А де ваш пес? Може, вам принести щось випити?

А детектив відповідає:

— Мені треба побачити вашого чоловіка. Ви — місіс Вілмот, еге ж?

На пластиковій табличці, пришпиленій до пластикової уніформи, — її ім’я: «Місті-Мері Вілмот».

Її головний біль — як молоток, що — тук, тук, тук… — забиває в потилицю цвях, як артистичний задум, який дедалі сильніше б’є в одну точку, доки ти не забудеш про все інше на світі.

Детектив Стілтон кладе ручку на свій блокнот, простягає руку для привітання і каже, всміхаючись:

— Узагалі, я працюю в окружному відділі розслідування вбивств, скоєних через ненависть.

Місті тисне йому руку і каже:

— Кави вип’єте?

А чоловік відказує:

— Аякже, будь ласка.

Її головний біль — як пляжний м’яч, у який накачали забагато повітря. І воно продовжує нагнітатися, але то не повітря, а кров.

До речі, Місті вже сказала детективу, що Пітер лежить у шпиталі.

Ти в шпиталі.

Того вечора на поромі вона сказала детективу Стілтону, що ти несповна розуму і що ти залишив свою родину в боргах. Що тебе виганяли з кожного інституту і що ти проштрикував біжутерією своє тіло. Що ти сидів у гаражі в авто з працюючим двигуном. Твої графіті, твої пишномовні декларації, твоя схильність закупорювати кімнати в будинках чужих людей — усе це було додатковим підтвердженням твого божевілля. Твій вандалізм. На жаль, сказала Місті детективу, вона постраждала від усього цього не менше, аніж будь-хто інший.