Люко Дашвар - Битi є. Макар

— Мені теж. Зроблю, Ярославе Михайловичу.

Мобільний вирубив, навкруги — куди спершу бігти? Сарафани, солдатське спіднє, бязь, Нані, Марта, Новаковський… Усе разом назовні полізло, як ті будяки під весняним сонцем. А чуйка є таки. «Новаковський!» — допетрав. Підпис під платіжкою — даєш бязь! І до апартаментів біля цирку.

Нані смажила грінки — дим коромислом. Вікна відчинила, сміялася…

— Проектувати будинки легше…

Вимкнув плитку, підхопив Нані на руки, поніс на все той же розбещений диван.

— Познайом мене зі своїм татом, Нані, — у лоба.

Завмерла.

— Навіщо?

— Якщо ти зважилася переїхати до мене, то спершу… познайом мене з Ярославом Михайловичем. Не думаю, що це нормально… коли дівчина починає жити з хлопцем, а її тато навіть не знає, хто він.

Нані смішно насупила бровки. Задумалася. Макар зиркнув на кохану спантеличено.

— Нані, люба… Є про що думати? — обережно. — Навіщо ми… ховаємося? Не тільки від твого тата. Від усіх… Ти й досі… не віриш мені?

Вона образилася. Вона вперше по-справжньому образилася. Смикнула гострим плечиком.

— Усіх?.. Їх просто нема тепер, Сашо…

— Безумовно! — Механіка повернуло до звичного сленгу, ніби від того аргументів більше. — Безумовно, сонце! Але рідних… Їх треба жаліти… Зробімо це не для нас із тобою. Для твого тата…

— Тебе так хвилює мій тато!

— Добре! Добре… Давай не зустрічатися, аж доки всі мої справи з твоїм татом не вийдуть у нуль. Хочеш, я просто розірву всі домовленості? Я… більше не хочу про це говорити! Справа не в мені чи твоєму татові. Ти, Нані… Ти! — замовк, напружився. — …Не любиш?

Нані сиділа на розбещеному дивані — свіжа гілка на трухлявому пні. Дивилася крізь механіка допитливо й здивовано, наче отам, за спиною коханого, коливалася невагома абсолютна істина.

— Я… боюся, Сашо.

Вона не вміла брехати. Серце схлипнуло. Механік обійняв свій скарб: маячня, маячня… Хіба не його правда? Нані просто не усвідомлює — як не брехати, одразу крила…

— Я… теж… боюся…

До ночі би слова падали. Татко втрутився. Нані насторожилася від дзвінка мобільного.

— Тату?..

— Чому ти не відповідаєш, Нані? — і стільки тривог та жалю у тих простих словах.

Схаменулася.

— Сюрприз готую… — поспіхом. Наче перепросила. — Ти де, таточку?

— Вдома. Обідаю…

— Отам і будь. Зараз під’їдемо.

— З ким?

— Із Сашею…

Не спитала механіка — можеш зараз? Проковтнув. На цю мить, здається, його все влаштовувало.

Сидів би Станіславський за столом четвертим, вигукнув би: «Вірю!» Нані нервово крутила в руці виделку:

— Тато, це Саша… Сашо… Не знаю, що казати. Ви ж знайомі?

— Так… — видушив Ярослав Михайлович.

— Ну, от і добре.

— Я подумав… Вибачте, що не говорив вам про наші з Нані… — механік імпровізував. — Перемішувати справи з… особистим…

— Ну, то таке… Мужик без справи — не мужик.

— У мене теж є справа, — сказала Нані.

— Пагорб насипають… — кивнув Новаковський.

— Знаю… Тепер мені в Процеві більше часу проводити…

— А що в Процеві? — запитав механік і, перш ніж останнє слово вилетіло з рота, побачив, як насупився Новаковський, як вигнула спинку Нані, зиркнула на тата, усміхнулася знічено.

— То… сімейне… Я розповім тобі. Згодом…

Над столом зависла важка мовчанка. Притискала до підлоги людей, чашки, ошатну скатертину… Мобільний виручив. Як завжди.

— Олександре Миколайовичу! Бязь другого сорту. Брати? — схвильовано повідомив бухгалтер Гурман.

— Ціна?

— Більш ніж!

— Беріть!

— Із фабрики, — пояснив Новаковському і Нані.

— Проблеми?

— Так… поточне. Мені час. Я… радий, що Нані… познайомила нас, хоча ми…

— Саша не подобається тобі, тату, — сказала Нані, коли механік залишив квартиру на Оболонській набережній. — Я боялася того…

— Ну, то таке… Я теж не подобався твоєму дідові. — Новаковський усміхнувся сумно. — Аби тобі щастя, дитино… А я… Я завжди поруч. Як от і мама… Благослови тебе Господь.

Розв’язані проблеми відпадали, як суха короста з прокаженого, а напруга, сволота, не зникала. Марта… Абсолютний нуль механіка. Від неї всі точки відліку, усі плюси й мінуси. Марта…

Макарові вистачило здорового глузду не атакувати коханку наступного ж дня після того, як до його рук потрапили Мартині секрети. Вичікував. Ніяк не міг сміливості набратися… Вчорашні плани назавтра — маячня. Нові вимислював. Відкидав, лаявся… Непростий горішок пані Марта. Поки гіпсом до квартири на Русанівці прикута, гуляй, хлопе! Нані уже літає Мартиними апартаментами, як у власному просторі. Там лишитися хоче. І як їй відмовити?