Люко Дашвар - Битi є. Макар

— Блін, що ти собі думаєш, Марто? Ти ж сама живеш! Отак зачинишся, як тоді тебе… визволяти?

Замок клацнув. Двері відчинилися. Механік стояв на порозі утомлений до смерті, ніби не він із замка, а замок із нього душу вийняв. Усміхнувся винувато.

— Вибач… Колись, може, за все віддячу…

— Уже віддячив, — прошепотіла Марта.

Під Макаром завівся білий кінь. Мчав стрімголов — на сонце. І сонце те — не чудернацьке страховище середнього роду, що на нього без сліз неможливо дивитися. Справжнє ясне. Торувало шлях, зігрівало-пестило, дарувало такі надії. І радість. І сміх.

Дідько, Макар сміявся тепер. Голосно, не боючись осудливих поглядів. Як же прекрасно мати під собою білого коня, навіть якщо його не бачить ніхто, крім тебе.

— Мужчино, у вас ширінька розстібнута, — нахабно вигукнуло зелененьке дівча, коли механік врешті вискочив із Мартиного під’їзду під рясний осінній дощ.

— Хочеш? — кинув.

— Пішов ти!

І от тоді-то вперше за останні роки Макар розреготався — аж під ребрами занило.

— Дурепка! — ласкаво. — Коли ще мене тут побачиш?

Примружився — сонце. Йому персонально. Вітер гнав геть.

— Ніколи, — сказав упевнено і відчув під дупою теплий круп сильного коня.

Як же легко жити, коли брехати не треба. Проблеми стають справами, їхня кількість не лякає — надихає. Макар почувався новим потужним танком в оточенні немічних дикунів із кам’яними сокирками. Перепони? Ніяких перепон! Зранку мчав на фабрику, пресував швачок — арбайтен, арбайтен, — а коли набої (читай — аргументи) закінчувалися, чавив їх масою!

— Куди?! — стояв у дверях, коли швачки рівно о сімнадцятій вервечкою тягнулися до виходу.

— Олександре Миколайовичу! Майте совість! Робочий день закінчився! — першою завжди обурювалася Злата Бубнова.

— Златочко! Золотце моє! — Макар обіймав швачку, повертав до цеху. — Завтра зранку гуртовий покупець приїде. А в нас замовлення не виконане. Аврал!

— Та почекає той гуртовий покупець! — відгавкувалася Злата негнівно, та до цеху поверталася, а за нею й інші.

— Блін, Злато! — демонстративно-здивовано кричав Макар. — Ти розмірковуєш, як… найманка! Ти ж акціонер! Більше заробимо — більше поділимо в кінці року. Та й до держзамовлення треба підготуватися. Підібрати хвости.

— Ой! Чули? Акціонерка я… Піввідсотка! Та поки на ті піввідсотка дивіденди набіжать, я й дуба дам! — пихкала Злата, всідаючись біля швейної машинки.

— А ти працюй, золотко! Гляди, щось і набіжить.

— Я вас ненавиджу! — бурчала Злата, беручись до праці.

— А я тебе обожнюю! — сміявся Макар.

Обожнював! Злату, павутинного бухгалтера Івана Марковича Гурмана, охоронця Пилипенка, швачок, японські швейні машинки, увесь асортимент і кожну стінку фабрики. Усе, що потрапляло до категорії «моє і працює на мене». Отепер точно знав: це йогó фабрика, й ніяка Марта, якщо тільки не наважиться на самогубство, не посміє тушкою влягтися на його шляху.

Дивувався: геть не згадує коханку. Ніби й не було більш як року виснажливих стосунків. Ні фабрика, ні «Кіа Сіїд», ні розкішні апартаменти біля цирку — де він і досі, і не сам — не повертали до прикрих спогадів, не викликали гидливості чи, приміром, сорому. Лякався трохи. Це було. Слава Богу, вивчив коханку. Печінкою відчував: мовчатиме до часу, а потім… колись таки наважиться на реванш. «Отож-бо, колись, — заспокоював себе. — До тих часів крутішим за Сердюка стану». Податлива уява пропонувала і менш криваві альтернативи: хоч Марта і ображена смертельно, проте не настільки, щоби втратити розум. Знає: варто рипнутися, механік дістане з кишені такий патрон, що вже не відстріляєшся. З іншого боку — поруч із Мартою маячив Баклан, а то ще та паскуда… Після забавки з Голобородьками розправа з механіком для мента — розминка, не більше.

— Куди би розписки сховати? — задумався.

Вихід підказала Нані. Кружляла розкішними Мартиними апартаментами — справи, справи! Килими геть, цяцьки хазяйчині — на антресолі, важкі портьєри — на помийку, натомість — повітря, світло…

— Поки ми тут житимемо, я все тут облаштую по-своєму! А хазяйські речі я поскладала на балконі.

Отоді-то Макар і згадав, як колись курив на балконі і перечепився через одну з дощок, що ними тут була викладена підлога.

— Піду гляну… — На балкон. Відсунув коробки з Мартиним шкаматтям. — Є!

Одна з дощок хиталася без двох гвіздків. Того ж вечора механік упхав пакет із компроматом під підлогу, прибив дошку, зверху коробки.