Люко Дашвар - Битi є. Макар

— Нані… Давай запросимо твого тата на вечерю. — Ну справжній респектабельний сім’янин. Дім, кохана… Ще би собаку завести. Чи голу кішку. Ну, і з потенційним тестем врешті налагодити лояльний зв’язок.

Ярослава Михайловича Новаковського вкрай сильно діткнула звістка про переїзд єдиної улюбленої доньки до коханого.

— Раз так у вас усе серйозно, — сказав Нані, — тоді би женилися, чи що!

— Ні, — сказала Нані.

— Чому? — обурився. — Усі нормальні люди…

— Не руйнуй мого щастя, тату, — серйозно відказала донька. — Я бачу, що треба так. Без формальностей.

— Ну… Давай тоді житло вам куплю… Десь поряд.

Нані всміхнулася, обійняла тата.

— Ну от що ти кажеш? Ну от що? Ти постав себе на місце Саші… От ти би погодився?

— Таких, як я, доню, уже не роблять.

— Як же ви схожі!

— Я? З твоїм Сашею?

Кивала, сміялася, цілувала у щоки.

— Ну не переживай так, татку. Я нікуди не зникаю. Щодня в бюро буду, до тебе обідати приходитиму, у Процеві справ вистачає… І ти до нас…

У середині листопада, коли Нані уже остаточно обжила простір біля цирку, Новаковський врешті змусив себе відвідати оселю молодих. У серці штричка: хіба таке майбутнє для доньки малював? І до білявого не присікаєшся. Щодо першої шлюбної ночі, офіційного шлюбу та іншої маячні. Білявий не рулить. Нані за штурвалом.

— Ну… І як ви тут? — Ходив апартаментами, обмацував поглядом. — Місця… як у стайні.

— На першому поверсі кухня, вітальня і ще одна кімната, але ми там не буваємо. Ми туди деякі хазяйчині речі поскладали, — вела екскурсію Нані. — На другому спальня і ще дві кімнати. В одній буде Сашин кабінет, у другій — мій. Я ж працюю! Я зроблю з цього незграбного простору… наш простір.

— Працюєш, працюєш… — прикрість під кадик. — Одного не втямлю. Навіщо тут городи городити, коли воно не ваше?

— Сподіваюся… скоро зможу купити власне житло, — Макар п’ять копійок.

— Але ж не можна жити серед вульгарності і банальності, тату, лише через те, що ми поки не маємо свого даху! — упевнена.

Декларувати легко не тим, у кого мільйони. Тим, у кого воля.

— Мамі би сподобалося, — додала тихо.

Макар відчув у повітрі невидиму напругу, підхопив зі столу пляшку.

— Ярославе Михайловичу, — зважено. — Нані казала, ви віддаєте перевагу виключно закарпатському коньяку.

— А салат я робила сама! — Нані вже кружляла біля столу, поправляла серветки. — Тату! Прошу! Сьогодні я пригощатиму тебе.

— Ми… — поправив механік.

Нані знітилася. Насупила бровки.

— Ми… Ніяк не звикну, що я… У минулому… Ми.

Тости — як із «калашникова».

— А тепер давайте за те… — Макар не сп’янів, ні, але ж розм’як, розслабився, — …щоби Нані врешті поборола своє небажання керувати автівкою і здала на права.

Новаковський завмер. Обережно глянув на єдину дитину.

— У мене кращий тост, — глухо прошепотіла Нані. — За мій проект. За те, щоби до наступного літа я перебудувала дім у Процеві…

Ярослав Михайлович Новаковський повертався до хати на Оболонській набережній ще більш спантеличеним, ніж у ту мить, коли Нані оголосила про переїзд до білявого виродка. Виходить, і донині донька не повідала Макарову про те, чому не сідає за кермо, чому перебудовує дім у Процеві. Про Ануку… Розпитати? «Ще не час, тату, — скаже. — Згодом…»

— Що в тебе на душі, доню? — мучився. — Які ти правила для свого кохання склала? Чи просто не віриш білявому до кінця? Як розібрати?

Душевні гризоти дали поштовх парадоксальним діям.

— Треба би ще прослідкувати за цим Макаровим, — наказав начальнику власної охорони. — Та тільки обережно, без поспіху. Нані й цьому білявому не можна знати.

Чорнокоса Нані Новаковська наворожила білявому Сашкові Макарову свої світи. У них не існувало людей, близьких і дальніх родичів, минулого, багатослівних роздумів про життя й амбітних планів підкорити чи принаймні врятувати Всесвіт. Сам винен. Сказав колись: «Мені однаково, яка ти… Розбещена чи цнотлива. Нащо говорити про любов? Однаково не пояснити. Ти… білий крокус. Інших квітів не існує». Омана… Марево. Фата моргана… Немає нічого й нікого, крім них. Реальність день у день довбала гострим дзьобом, варто було тільки розімкнути обійми, та Нані пручалася, наче розмови про них, що вони були ними до того, як пізнали одне одного, породжували загрозливе незліченне буяння інших квітів.

— Давай ніколи не згадувати про те, що було з нами до…

— …двадцять сьомого квітня, — шепотів Макар.

Нані по-дитячому здивовано вигинала вуста. Кивала.