Люко Дашвар - Битi є. Макар

На дивані мертвою тушкою валялася Мартазавра, і тільки легке підхропування свідчило: жива, бідаха.

Механік упав у крісло навпроти коханки, витяг із кишені клятий пакунок, що від нього на дупі дірка.

— Ну… І що маємо?

Пакунок виявився — куди там Аладдіновій печері. Грошей — сто тисяч гривень. Папірці цікаві. Що не папірець — діамант. Вонючий, щоправда. Смердить… Механік найперше свою розписку відшукав.

— Ось вона… Перепустка на волю!

На радощах хотів був попрацювати шредером — на порох ту розписку, та зупинився. Сховав у кишеню, взявся інші папірці перебирати.

— Оце ти вляпалася, сонце…

Розписки від незнайомих Макарові людей, законспіровані телефони на кшталт «маг. персонально». Це що? Магазин? Магістр? А може, справжній маг-чарівник, що до нього — виключно персонально? «Іванко — примусове поглинання». Кого поглинати зібралася, Марто? Тепер Макар тебе поглинути може, бо посеред смердючого мотлоху — цікава річ. Мартина розписка! Єдина тут. У двох десятках скупих слів Марта свідчила: отримала від якогось Токо Моно десять тисяч доларів «…за розуміння його дружніх стосунків із пані Євгенією Сердюк».

— І як ти вишкрябала з нього свою розписку, сонце?

Задумався… Мать твою! Токо Моно. Дизайнер! Убили торік. Люба… Люба ж розповідала: Токо Моно трахався з Сердюковою жінкою. Йо-пе-ре-се-те! Отже, Марта знала! Знала і не розповіла шефові. Націдила грошей із кутюр’є. Бомба! Підкинути Сердюкові! Від Марти й капця не лишиться.

Зиркнув на скалічену бабу. І здалося — ніби вона спостерігає з-під опущених повік. Похапцем покидав папірці у пакет. До душі.

— Марто… — контрольний.

Марта перестала хропіти, ледь змогла розплющити очі.

— Сашенька? Невже всю ніч біля мене просидів?

— Зараз сніданок приготую, — розсміявся. Підскочив. Цьомнув Марту в щоку, помчав на кухню — вітер.

Ярослав Михайлович Новаковський усе думу думав: що ж у їхній дім прийшло — щастя чи горе? Як на Нані глянути — оце тільки перехреститися й радіти: світиться дитина. А на душі екскаватор яму риє: дивишся, ще трохи — й гухнеться Новаковський у безодню. Пробував доньку розговорити — тільки всміхається.

— Усе чудово, таточку.

— Та познайом уже мене зі своїм таємничим Сашком.

— Ще не час, — вислизала. — Згодом.

А одного разу поклала на стіл великий альбом, розкрила.

— Мама… — сказала. — Їй Саша сподобався.

Новаковський глянув на сторінку й остовпів. На пишній тахті у розкішній вечірній жовтій сукні… Анука.

— Що це? — тільки й зміг.

— Курцвайль… — прошепотіла Нані. — Давно віднайшла… Усе боялася тобі признаватися, а тепер… геть нічого не хочеться приховувати. Ні почуттів, ні страхів, ні… мами.

Тата обійняла. Заспішила:

— У Процеві буде пагорб. На ньому капличка. Замовлю копію… Це ж містика — маму написав Курцвайль… Колись… Коли вона ще й не народилася… І дім перебудую… Наново. То точно буде мамина мрія…

— Чого ж коханого свого ховаєш, якщо геть нічого приховувати не хочеться? — тьмяний.

— Не приховую, тато. Бережу… Хочу так.

От і маєш! Йому би втіхи, а доня жалів… Анука… Новаковський до ночі просидів над картиною австріяка. З Анукою говорив. Чи бачить, як Нані розквітла? Може, знак би якийсь дала, що все з дитиною добре, бо ж переймається тяжко. Інші дівчата як не в клубі, так на шопінгу. Батьківські гроші завжди легкі, від них у голові вітер. Тринькають, радіють. А Нані щось не дуже до світських розваг… Задумлива. Їй би все хати креслити. Пані архітектор. Думав — файно. А серцю не легше.

— Треба білявого попитати, — вирішив врешті.

Привід — залізобетонний. Під кінець вересня після складних багатосторонніх переговорів Новаковський на дев’яносто п’ять відсотків міг стверджувати: держзамовлення для фабрики Макарова буде найближчим часом. Навіть пожалів малого. Знав: політики підставляють під державні гроші такі свої конторки, де їхніх слідів не відшукати. А кошти однаково до них перекочовують. А як раптом рак на горі свисне: хто державні гроші зжував?! Так усі проблеми конторкам та таким молодим спритникам, як цей білявий…

— Ярославе Михайловичу? — Макар підхопився з крісла у своєму кабінеті.

Не чекав? Серйозний такий… Більше — упевнений. Спокійний.

Новаковський розгубився. Сподівався побачити такі ж сяючі, як у Нані, очі. Щоби з ніг збивали. Щоби приховати — неможливо! А цей білявий щось… Серце упало.

— Саша… — з прикрістю.

— Доброго дня, — уже з-за столу вийшов, спішив назустріч гостю. Руку потис. — Ви… у справах?