Люко Дашвар - Битi є. Макар

Нані знітилася. Дивний!

— Ти не знаєш?

— Ні.

— Ти не знаєш мого лиця. Ти не знаєш мого характеру і вдачі. Ти нічого про мене не знаєш! …Чому ти полюбив мене?

Макар видихнув, побрьохав по воді до краю причала. Торкнувся мокрою рукою тонкого шраму на дівочій нозі.

— Тут… Не знаю, як пояснити…

Від дому — шум. Вони обернулися водночас.

— Боря… — сказала Нані. — І охорона.

— Я, мабуть, піду… — сказав Макар.

Коли Боря Рудь із двома захеканими охоронцями добіг до причалу, Макар був поза зоною досяжності — відплив уже метрів на тридцять за водою. Боря щось болобонив про порушення периметру, охоронці віддано озиралися. Нані відіслала їх геть, запитала журавля:

— Боря! Я красива?

— Ти?.. Найвродливіша! — видав себе з головою.

— О-ой, дівчата! Саньок наш… Кабанчиком крутиться, очі сяють, либиться на всі тридцять два! Корочє, капєц! — докладала наступного дня швачка Злата Бубнова під час обіду у кімнаті відпочинку, де вправний Макар поставив мікрохвильову пічку, холодильник і постелив скатертину на довгий закрійницький стіл.

— Може, премію випише? — припустила закрійниця Надя.

— Боже мій! Яка премія?! Я вас питаю, яка премія? — захвилювався бухгалтер Гурман. — Ви й так тепер щомісяця премії дістаєте!

— А то ми не заслужили? — обурилася Злата. — Пашемо, як ті коні.

— Коні за овес пашуть, а ви… об’їдаєте виробництво! — набундючився Гурман. — І не смійте називати Олександра Миколайовича Саньком! Олександр Миколайович… тижнями з фабрики не вилазить. Борги повибивав ще п’ятирічної давнини. Ганна Григорівна не змогла, а він зумів. Оберігає ту фабрику, як маму рідну. Та якби не Олександр Миколайович…

— І без тебе, Марковичу, знаємо! Годі нам тут голки у мізки встромляти! Оце рипиш і рипиш… — забурчала Злата негнівно. — А як мені його називати, коли він віком наче син мені? Саньок!

— «Саньок» — нормально, — сказав охоронець Пилипенко. — «Саньок» — значить, поважають.

— О! Навіть Пилипенко розуміє. — Злата сьорбнула чаю з чашки, усміхнулася лукаво. — Якби не поважали, був би він у нас не Саньок, а… «козел». Чи «мудак», приміром.

— Чи «сучий син»! — активно підключилися швачки. — Чи «дармоїд»! Чи…

— Жінки! Припиніть! — Іван Маркович Гурман почервонів з обурення. — У мене виразка. Лікар заборонив мені споживати здорову їжу під акомпанемент нездорових розмов!

— А сьогодні… до нього дівчина приходила, — повідомив товариству охоронець Пилипенко.

— Та ну! Красива? — зацікавилися жінки.

— Ну, так… Середньої паршивості, — ознайомив охоронець швачок зі своїми уявленнями про еталони краси. — Як на мене, так надто худа й чорнокоса.

— Ну! А що наш Саньок? — запитала Злата.

— А що Саньок? Саньок наказав: без діла його не відволікати. Я панянці кажу: нема його, пізніше буде…

Бухгалтер Гурман обурено кинув виделку на стіл.

— Ні, ну це просто свавілля і жах! Неприпустима анархія і штрейкбрехерство!

— Яке ще брехерство? Я не брешу! — образився Пилипенко.

— А директор… Директор знає, що в нього були відвідувачі?! — захлинався Іван Маркович. — Ти Олександру Миколайовичу доповів?! Чи, може, запитав у панянки, з яким ділом вона до директора? А що, як то дизайнерка, яку Олександр Миколайович шукає для фабрики — з ніг збився?!

— А то я дизайнерок не бачив, — авторитетно заявив охоронець. — Дизайнерки — вони у шарфах! І курять! А ця…

— Олександре Миколайовичу! — гукнула Злата Бубнова, коли йшла з обіду повз кабінет Макара. — А до вас сьогодні файна краля приходила, та Пилипенко не пропустив. Оце біда…

Макар відірвався від паперів. Усміхнувся збентежено. Повільно встав… До холу. Вийшов на поріг фабрики. Метрів за десять під липою стояла Нані.

— Мене не пускають до тебе! — вигукнула гнівно.

Макар ішов до дівчини, вдивлявся у біле личко, тремтів від азартного збудження — доля. Ось він сам посеред розпеченої пустелі, несе у долонях чисту дорогоцінну воду, і варто лише вдихнути глибше, не те щоби крок непевний ступити, — пропаде вода… Життя пропаде…

— Вони… просто не знають, що ти є… у мене.

Нані знітилася, звела бровки. Глянула на механіка з викликом.

— Тебе було просто знайти. Я подивилася папери, які ти лишив Борі.

Він кивнув: ясно.

— Тут мій дім. — Показав на фабрику.

Вона кивнула: ясно.

— Ти… полюбив мене задля того, щоби мій тато любив тебе разом із твоєю фабрикою?

— Ні! — шпарко. — Ні…

— Добре. Тоді хай він поки нічого не знає.