Люко Дашвар - Битi є. Макар

Усміхнувся, пішов геть уздовж Дніпра. За течією. І якби хто цікавий запитав механіка: «Яка вона, та, що ти нею марив?», він би тільки знизав плечима. «Не знаю», — прошепотів би розгублено. Сунув навпростець, серце терпло.

За хвилину бурхливої ходи перелякано зацвіркав мобільний.

— Саня! Ти де?!

Ага! Значить, Борька Рудь не все такий незворушний. Голос синусоїдою.

— Зараз буду! — нахабно плюнув механік.

— Ти… Ти не розумієш! Тебе тут ніхто чекати не збирається! Ти…

— Я! Уже…

Сів просто в траву і врешті обернувся до того місця, де хвилину тому стояла Нані. На порожній набережній тільки кволі від спеки горобці.

— А я знав, — прошепотів безпорадно.

Двері офісу на Оболонській набережній штовхонув за півгодини після призначеного часу.

— Де був?! — гаркнув Новаковський йому в обличчя.

— Двигун закипів…

— Башка твоя закипіла! Гелікоптер купи! На метро пересядь! Стайєром стань!

— Я зрозумів, — над силу. Башка музикою повна: нані-нані-на…

— Борис пояснить, які папери ти повинен підготувати за тиждень.

— Я зрозумів.

— Ти інші слова знаєш?!

— Так! Так точно…

Новаковський скривився скептично.

— Вільно! До справи! Борисе! Поясни йому усе. Я поїхав.

Журавель сумирно кивнув, Макар зиркнув на Борю, побачив фото на стіні біля столу Рудя: Нані-на-ні-на…

— Борько, блін! Устигнемо зі справами! Розкажи хоч трохи про себе — сто років не бачилися! — демонстративно-весело сказав Рудю, коли Новаковський поїхав.

— Добре, — безбарвно погодився журавель.

Полковника Баклана тому й з коня не так просто скинути, що довірявся не фактам і принципам, а інтуїції. Чуйку мав неперевершену.

— Щось ти… стривожена, лялечко, — сказав Марті, коли оце вкотре затяг її до своєї нової квартири на розі Саксаганського й Горького — в щиру любов погратися та свіжим ремонтом похвалитися.

— Та ні… — Знизала плечима. — Усе гаразд.

А на душі — каменюка. І не признається, підла, звідки прикотилася, чому душить.

— Пане полковнику, — сказала раптом. — А от якби заради мене треба було убити… То…

— І не вагався би, — запевнив Баклан. — А що? Проблеми?

— Геть ніяких, — зізналася щиро. — Просто іноді жінці треба розуміти, на кого можна покластися… в скрутну годину.

Баклан проковтнув хтиву слину, обхопив жінку — й пискнути несила.

— На мене! Лягай, лялечко!

Гола Марта гойдалася на жирному полковницькому животі, дивувалася: та що це з нею? Ніби все за планом. Ніяких несподіванок. І Сашко став таким… щасливим… Задихнулась — ой, мамо… Так, так! Як підмінили Сасуньку. Літає… Може, через гроші? Це ж не кожному в такому юному віці своє діло, держзамовлення… Певно, допетрав, яка то вдача. І борг Марті віддати зразу зможе… «Треба розписку в надійне місце…» — цвяшок.

— Про що ти думаєш, лялечко?! — обурився полковник.

— Що то щастя… Коли є на кому… На кого… — заплуталася.

Макар гнав од себе вільні думки, та над головою кружляла музика. Нані-на-ні-на… «Дурня! Дурня! Справ до біса!» — зосереджувався на ділі. Для участі в тендері на держзамовлення на пару з бухгалтером Гурманом готував купу папірців: економічні розрахунки та обґрунтування, перспективний план розвитку фабрики. Новаковський хотів бачити і статутні документи. Макар зробив ксерокопії, засвідчив у нотаріуса, складав поспіхом — один комплект від різких рухів полетів під диван. І часу не стало дістати. Воруши копитами, як хочеш дармових грошей. Та й на самій фабриці — ані дня без проблем. То постачальники тканини не підвезли вчасно, то Злата виявила брак в останній партії білих сарафанів, то Надя-закрійниця на роботу прибігла бліда, як та примара.

— Здається, плитку забула вимкнути, — трясеться.

Усе кинув, ту Надю в автівку й аж на Троєщину. І недарма. Таки легковажна баба електричну плиту не вимкнула.

Макар не ремствував. Макар пив нову радість — своє мати, ходити над ним, як над дитинкою. Врешті повірив: не наснилося. Оці стіни, швачки, сивий Іван Маркович Гурман, геть непотрібний охоронець Пилипенко біля воріт, машинки швейні, сарафани — оце все його, Сашка Макарова, що він родом із південного Миколаєва. А кажуть, звичайному не пробитися. Фігня! Кебу треба мати. Якщо мізки на місці, музика не заважає… Нані-на-ні-на… Відволікався. Пробував уявити Нані в офісі батька. Чи, приміром, у її власному дивакуватому домі в Процеві… Та — ні. Її там не було. Вона виникала посеред трав чи біля води. Йшла столичною гамірною вулицею чи здіймала куряву на околичній ґрунтівці. Макар раптом усвідомив: він бачить Нані тільки тоді, коли над її головою не дах — небо… «Нані-на-ні-на… Повітря… Хіба я збрехав, коли сказав, що люблю її?» Борю обережно мордував: чим Новаковський живе? Невже тільки справами? А особисте?.. Та Боря старанно уникав розмов про приватне життя Новаковського. Тільки й сказав, що дружина шефа була грузинкою, що померла десять років тому, що Нані з батьком щоліта літають до родичів у Грузію. От і нині… Нещодавно повернулися…