Люко Дашвар - Битi є. Макар

— Ти про справу краще думай! Не жарти… — бурчав.

— А я тільки про справу й думаю, — чи то відповідав Рудю, чи то наказував собі механік, і замість фабрики перед очі з’являлася Марта. І не стояла ж, ні! Лежала на постелі, до себе манила. «Круто! — дивувався механік. — Останнім часом і без Ченової травиці все виходить. Сила волі таки мобілізує… Певно, я сильний».

Нані малювала дивного білявого хлопця. Миті на набережній вистачило, аби запам’ятати найдрібніші риси його обличчя. Та не це було визначальним. Вона запам’ятала більше — його експресію, почуття… У них не було фальшу. Ні, вона не мучилася над тим спеціально. Навпаки… Білий папір чекав чергового архітектурного ескізу. Нані відкривала альбом, окреслювала простір вертикалями… Упевнено домальовувала ризаліт — вона саме билася над тим, щоби логічно вбудувати його в різні архітектурні стилі. «Сіни»! Вона іронічно називала ризаліт сіньми, без яких не уявляла справжньої затишної оселі. Олівець зависав над ескізом — тарілка чужопланетян над Землею, що ті саме в роздумах: трощити цю планету на фіг чи все ж таки спробувати поспілкуватися, — торкався паперу. Поряд із чіткими лініями Нані малювала… очі. Замислювалася. Його очі випромінювали зухвальство і відчайдушний смуток. Чого більше? Брови констатували — більше смутку. Вуста… Тремтячі. Як намалювати тремтячі вуста? Олівець спотикався, ковзав…

Вона й давніше довірялася відчуттям миті. І донині перевіряла здатність архітектури бути логічним продовженням власних емоцій. На ескізах поряд із будинками, хатами, палацами виникали — осінній лист, дирижаблі, розкидані, поламані скрипки чи пагорб, що він більше скидався на величезного переляканого захеканого собаку: пузом до землі. А чи просто — сльози. Нані не бачила архітектури без настроїв навколишнього світу. Вони сповивали ескіз, та ніколи не виступали на перший план. Ситуація, активне тло — не більше.

Та цього разу все було інакше. Будинки з сіньми блякли, поступалися простором засмученим очам, що Нані малювала їх знову і знову.

Як дивно! Він сказав, двадцять сьомого квітня. Білі крокуси… Було. Та чому Нані ні того дня, ні пізніше не помічала погляду цих засмучених очей? Від них же — шквал почуттів. Як не побачила, мала би відчути… Вона завжди відчуває… людей. Ось тато… Їй не треба татових слів: вона відчуває його неймовірну, трагічну любов, у якій намертво злилися ніжність, туга за Анукою, страх за неї. А чи Боря… Батьки дружили, вони з дитинства поряд. Нані зі шкільної лави знала: Боря безнадійно і приречено закоханий… І до тата працювати пішов, аби постійно бути поряд із нею. Нані ніколи не прожене Борю, Нані ніколи не скаже йому: «Так…»

— О! Саня Макаров, — безпристрасно констатував сумний журавель. Він заїхав у київську квартиру Новаковських, щоби везти Нані в Проців. Натрапив поглядом на малюнок в альбомі.

— Ти знаєш цю людину? — вразилася Нані. — Цього не може бути, Борько!

— Чому?

— Я малювала не конкретну людину, — напівправда. — Радше емоції… Почуття.

Боря Рудь знизав плечима.

— Це Саня Макаров, — сказав. — Відвезу тебе у Проців, а по тому — чекатиму на нього в офісі. Справи…

— Я не їду в Проців! — здивувала сама себе, хоча насторожувало інше: хлопець з альбому має справи з її татом?..

— Добре… — Боря Рудь не звик ставити зайвих питань. — Тоді я пішов…

— Зачекай! Борько… Ну куди? Я… Я мучуся, а ти мене кидаєш. А ще друг. От скажи… Чому в цієї людини такі сумні очі? І вуста… Як намалювати тремтячі вуста, Борько?

Журавель знизав гострими плечима.

— Може, ця людина… закохана?

— Закохана?.. Хіба любов — таке горе?..

Журавель похнюпився.

— Знаєш… Як математик…

— Усе, Борько! Досить! Теорія функцій дає тобі відповіді на всі запитання?

— А тобі архітектура! Будуватимеш хату з сумними очима?

Нані скептично насупила чорні брівки.

— Ні. Для цього треба пізнати людину з сумними очима. А я її… не знаю.

Заспішила, ніби ще слово у баддю безглуздої розмови і з бадді — окропом.

— Ну, все… Побалакали, й годі. Мені в бюро… Мають уже доставити альбоми Клімта і Курцвайля.

— Підвезти тебе?

— Жартуєш? — здивувалася. — Іди вже, Борько, не сміши! Спішив же.

Бюро — теж на Оболонській набережній. Як і столична квартира Новаковських. «Місце компактного проживання», — жартував тато. Прораховано чітко: домівка, його офіс, Нанине бюро — усе на відстані двохсот метрів одне від одного. З вікна кімнати Нані видно татків офіс. З вікна кабінету Новаковського — бюро доньки. Віддалятися від єдиної дитини на більшу відстань не дозволяло навіки сполохане серце Ярослава Михайловича.