Люко Дашвар - Битi є. Макар

Макар хотів сказати: «Безумовно», та слово з нічора не годилося.

— Мовчатиму, — пообіцяв. — Як німий.

Вона знову кивнула: згода. Розгублено озирнулася, наче тато вже під ближнім кущем заліг.

— Назви мене на ім’я, — сказала.

Макар затамував подих: не розлийся, життєдайна волого! Не піди у пісок.

— Привіт, Нані… — прошепотів, ніби голосніше не можна.

— Поведи мене туди, де тобі завжди добре, Сашо, — сказала Нані.

Розгубився. І куди? У дворівневі Мартині апартаменти? Не питання! Та хіба йому було там добре? На фабрику? Швачки шиї повикручують. А більше — нема куди! Та й взагалі — немає в механіка місць сили, де би серце добром наливалося, думки яснішали, дихалося на повні груди… Брови звів: не піди у пісок… Акварель прозора перед очі: горобці цвірінчать, у вікно запах кави і вихлопних газів…

— Там… де мені було добре, мене вже нема. Але я покажу тобі… Їдьмо. — До автівки.

— Ні. Пішки, — відказала. Навіть не запитала: далеко?

Кловський узвіз вивів до Басейної, по шкваркому Хрещатику до Майдану. На Поділ… Костянтинівська…

Не говорили. Йшли поряд, від випадкового дотику шарілися. Насторожено прислухалися до дихання одне одного. Нані дивилася вперед — ніби вивчала маршрут, яким можна потрапити до місця, де механіку завжди було добре. А Макар… Макар відчув себе голим. Геть голим.

«Знову мене на Костянтинівську несе, — бентежився. Огортало спогадами. — Гоцик, зараза… Люба… Кльово жили… Шкода, розбіглися… Тепер я би міг допомогти! Любі. І Гоцику, якби те падло попросило…»

Через арку-горлянку в дворик. Вишня, ружі, коти…

— Це тут? — запитала Нані.

— Ні. Не на землі. Вище.

Простягнув дівчині руку, повів рипучими сходами на дерев’яну веранду. Підлога непевна, як будь-які питання, плетені крісла покрутилися від людських жадань. Макар усміхнувся розчулено, легким дотиком змусив Нані опуститися в крісло:

— Тут був наш космос…

Хотів додати: «люба…» Знітився. Кинув збентежений погляд на ті двері, що колись за ними стукало Любине серце. Наче Люба підслухати могла. Ніби точно підслухала.

— …серце моє, — прошепотів.

Опустився на дерев’яну підлогу навпроти крісла. Нані дивилася йому в очі.

Веранда рипнула. Відірвалася від ніжок-стовбурів, попливла до хмар разом із кріслами, кособоким столиком, порожньою консервною банкою з-під кальмарів, що вона колись була за попільничку, а тепер сумувала — чиста, колюча. Понесла до небес Макара, Нані…

У Макаровому волоссі завівся вітер. Куйовдив, підштовхував — стільки чистого повітря. Де ж кохатися, як не тут? Нікого. Навіть лисої дівчинки, що оселилася в квартирі Рози Сигізмундівни. Не схованка тут. Прихисток. Космос…

Задихнувся — все пофіг! Тільки Нані потрібна. Єдина… Дивився в сині очі — зволожніли, шепотіли: «Я до тебе лину… До тебе…» Простягнув руку, торкнувся долонею її щоки. Гаряча!

— Дівчинко…

Мобільний у кишені — а-а-а-а! Істерика. Веранда гепнулась на землю, здійняла куряву. Й не роздивитися — де Нані.

Хто? Макар не показав розпачу. Дістав із кишені мобільний. Матюкнувся подумки. Ну звісно, Марта. Відрубав зв’язок, глянув на Нані винувато.

— Тобі… час? — спитала серйозно.

Знизав плечима:

— У чоловіка має бути справа. Інакше…

— Не виправдуйся.

— Добре…

— Я піду звідси сама, — уже звелася, обхопила долонями плечі, ніби геть змерзла.

— Чому?

— Щоби ти скоріше занурився у свою справу… — відповіла під акомпанемент Макарового мобільного — верещав-розривався: Марта ніколи не здавалася без бою.

Бій зав’язався тої ж ночі. Розім’ялися нейтральними фразами.

— Я телефонувала…

— Знаю.

— Раніше ти ніколи не скидав мої дзвінки…

— Раніше в мене не було таких складних справ.

— Але ти навіть не передзвонив…

— Вибач, сонце.

— Мало, коханий! Мені того замало.

— Що я повинен зробити, Марто? Скажи.

— Поясни.

— Що?

— Чому посеред білого дня я не знайшла тебе на фабриці? …І ти не відповів на мій дзвінок?

Макар напружився, розсміявся подумки. Старієш, сонце! Здаєш позиції. Отак запросто ляпнула, що була на фабриці. А там, певно, хтось інший — щирий, недолугий — ляпнув, що до директора приходила панянка і він із нею…

Обійняв розбурхану насуплену Марту.

— Вибач, сонце. Не міг при Нані…

— Що? — Мартині щоки — буряком. Із обійм видерлася. — Ти зустрічався з дочкою Новаковського?

— Так, — розвів руками. — Приїхала на фабрику… Ну не гнати ж її… поки що. Ще нашепоче Новаковському… Справа, сонце! Справа на першому місці. Твоя наука.