Чак Палагнюк - Снаф

Щось упало та вдарило мене збоку по обличчю, надто тверде, щоб бути маленькою квіточкою, надто болюче, щоб бути плювком. Бренда згрібла свій одяг та побігла геть, і це був останній-преостанній раз, коли я її бачив: зі спини, як вона біжить, а моя сеча тече по внутрішньому бокові її стегон.

Чувак із ведмедиком каже: «Чудово, пришліть кого завгодно, тільки пришліть його зараз». Чувак закриває телефон та повертається до мене.

От чому я порадив малому те, що порадив.

Чувак із ведмедиком кривиться, спльовує щось пожоване на підлогу. Ще один гандон. Він примружується на мене та каже: «Ти порадив цьому сором’язливому молодому чоловікові помочитися в свою матір?»

Ні, кажу я. Та пояснюю про піґулку ціаніду, яку хотіла Кессі, як передбачалося, що я пронесу її в кулоні, але малий погодився віднести їй піґулку сам.

У чувака із ведмедиком щелепа від’їжджає так само блискавично, як підстрибують угору брови. Його обличчя знову збирається докупи, чувак сковтує та каже: «Дві піґулки, які він мені показував… кажеш, одна з них була ціанідом?»

І я киваю головою: так.

Ми обоє дивимося на зачинені двері, що ведуть до студії.

На телеках я стародавня печерна людина, наярюю в «паровозику» під час оргії з племенем таких же гуманоїдів — брудних, волохатих та згорблених, усі ми ще не зовсім люди, ще не еволюціонували.

Чувак із ведмедиком знизує плечима та каже: «Навіть якщо малий випив не ту піґулку, ми однаково встановимо світовий рекорд». Чувак каже: «Я подзвонив до агенції, й кавалерія вже на марші».

Чувак стверджує, що ця агенція знає когось, хто готовий працювати годину менше ніж за п’ятдесят баксів. Якийсь старий чувак, каже агенція, посміховисько індустрії дорослих розваг, обвислий, зморшкуватий, з пошерхлою, струпуватою шкірою. Очі в червоних прожилках та смердючий віддих. Якийсь порнодинозавр, якого агенція ніяк не може прилаштувати, — вони сказали, що спробують із ним зв’язатися та швиденько приженуть сюди, щоб він міг замінити малого номер 72. На випадок, якщо малий помер, чи в нього упав, чи він сказав Кессі, що любить її, і його витурили в три шиї.

Чувак із ведмедиком каже: «Почувши цей опис, я не можу дочекатися, щоб побачити, наскільки кепський вигляд має цей монстр». Він кліпає очима, дивиться одним оком, потім другим. Він тре очі обома долонями, швидко кліпає та, нахмурившись, примружується на монітори.

На екранах я бездоганно накачаний оголений натурник, що стоїть у центрі класу з анатомічного малюнка, і в нього смокчуть красиві студенточки-художниці.

Те, що відскочило тієї ночі від мого черепа, тієї останньої ночі з Брендою, що вдарило мене занадто сильно, щоб бути маленькою квіточкою, — це було заручне кільце, яке я подарував їй.

У моїй руці починає дзвонити телефон. Якщо вірити номеру на екранчику, це телефонує мій агент.

Дівчина з секундоміром дозволяє мені повернутися, оскільки мені треба віддати містеру Бакарді дещо важливе. Вона веде мене назад, униз сходами, до підвалу очікування. До запаху дитячої олії та сирних крекерів.

Щойно містер Бакарді бачить мене, як притискає до грудей свій мобільний та питає: «Ти вбив її?»

Ден Баньян додає: «Чи гірше… ти сказав, що любиш її?»

І дівчина з секундоміром проголошує: «Джентльмени, хвилиночку уваги…»

Коли хлопці підіймаються туди, вгору, щоб побути з Кессі Райт, вони із тим самим успіхом могли б відвідати її в лікарні. Вони знаходять її в білому ліжку з білими простирадлами та подушками, вона лежить із розкритими ногами, посмоктуючи апельсиновий сік зі склянки крізь гнучку соломинку. Її низ наполовину прикритий простирадлом. Ліжко осяває світло, гаряче та яскраве, наче в операційній. І коли дівчина з планшеткою заводить тебе до кімнати, Кессі Райт нічим не відрізняється від якої-небудь леді в ліжку, що чекає на медичну сестру, яка прийде та обітре її щойно народженого малюка, щоб Кессі могла погодувати його.

Довкола приголів’я зіставлені квіти та букети у вазах — троянди, троянди, троянди. Усі різні, але всі троянди. А на столах поруч із подушками нагромаджені вітальні поштівки, прикрашені по краях мереживом, сяйливі від блискіток. Поштівки, запхані в букети. Поштівки, впущені на підлогу та позначені брудним слідом чийогось черевика.

Усі ці поштівки — привітання з Днем матері: «Найкращій мамі на світі!» і «Найкращій мамі, яку тільки може мати хлопчик!»

Дівчина з секундоміром заводить тебе до кімнати, тягнучи за руку, і каже: «Міз Райт…» Дівчина показує на квіти, які я тримаю, та повідомляє: «Ось вам іще один син…»