Чак Палагнюк - Снаф

Знову засуваючи маркер за кліпсу своєї планшетки, вона каже: «Сподіваюся, у вас багато сорочок із довгими рукавами».

Скелі та сонце. Автобуса «Ґрейхаунд» ще нема. Весь мій одяг згорнутий та складений до валізи, і мені варто було заткатися. Перевести розмову на прогноз погоди або на ціни за бушель озимої пшениці. Ми б могли потягти час, розмовляючи про місис Веллтон, яка керує поштою, та про її слизистий коліт. Ще поговорити про те, чим нові трактори «Мессі» кращі за «Джон Дір», трохи помусолити те, яким вологим виявилося МИН) де літо, і ми обидва були б незрівнянно щасливіші в даний момент.

А цей автобус «Ґрейхаунд» усе ще десь за обрієм.

Але щоб ви думали? Я все перепаскудив. За десять хвилин до того, як полишити дім, я сказав батькові, що я «оклагомо» [29] Одна з жаргонних назв для чоловіків-гомосексуалів. .

Розмовляючи з ренґлером, я ковтаю ще одну маленьку піґулку. Піт сповзає по моєму пробору до брів, по скронях до щік. Піт тремтить, звисаючи з мочок моїх вух. Краплі падають, залишаючи темні бризки довкола моїх ніг. Шкіра на шиї така гаряча, аж пече.

Ренґлер каже: «Облиште ці піґулки». Вона каже: «Ви маєте не надто здоровий вигляд».

Я заперечую їй, що почуваюся нормально.

Автобус усе ще десь там, мій батько каже: «Це непорозуміння — те, що ти такий, як ти думаєш». Він спльовує на пил, на жорству та пил дорожнього узбіччя та каже: «Це все через те, що хтось зробив щось зле тобі, коли ти був маленький».

Хтось трахнув мене.

Я питаю: хто?

«Тобі не треба знати імен, — каже мій батько. — Тільки знай, що ти не від природи такий, як ти думаєш».

Я спитав, хто мене трахнув.

Мій батько тільки похитав головою.

Тоді це брехня, кажу я йому. Він бреше, сподіваючись, що я змінюсь. Він вигадує цю байку, щоб збити мене з пантелику. Вигадує якийсь привід, через який я не можу бути щасливим так, як є. Тут у нас нема жодного ґвалтівника дітей.

Але він тільки хитає головою, кажучи: «Ніяка це не брехня». Кажучи: «Хотів би я, щоб це була брехня».

Автобус усе не їде.

«Розслабся, чувак», — лунає голос. Це тут, у підвалі, Бренч Бакарді каже: «Ти помреш тут, вхопиш удар або серцевий напад, і вони просто покладуть тебе на спину та дадуть Кессі пострибати «зворотньою вершницею» на твоєму твердому, хмертвому члені».

Відходячи, він каже: «Справжнє тобі шахрайство, от що сьогодні тут діється».

Збираючи білі лусочки зі светра ренґлера, я кажу їй, що залишається одна огидна можливість і що я дозволив п’ятдесяти чи більше чоловікам видрати мене в зад просто для того, щоб довести, що батько помилявся…

Мій найгірший жах полягає в тому, що я дозволив видрючити себе натовпу, еквівалентному десятьом бейсбольним командам, просто щоб довести, що мій батько не був збоченцем…

Тієї ж секунди, коли автобус виткнувся з-за обрію, батько сказав: «Ти маєш мені вірити».

Я кажу, він бреше. Мої ноги згинаються, щоб рука могла вхопитися за ручку валізи. Ноги розпрямляються. Мій рот каже, що він бреше, намагаючись зробити з мене натурала.

Автобус більшає з кожним словом.

Він каже: «Ти б повірив, якби я сказав тобі, хто це зробив».

Хто трахнув мене, коли я був дитиною.

Моя інша рука, в якій я тримаю автобусний квиток, тремтить.

Автобус уже майже тут, і в останню мить нашої розмови в Оклагомі мій батько каже: «Це був я».

Це був він, хто трахнув мене.

Говорячи до ренґлера, оббираючи лупу з її светра, я випадково замість піґулки кладу до рота білу лусочку. Її мертву шкіру, глевку від жиру чи воску. Я випльовую її.

Зависнувши над нами в моніторах, Кессі Райт роздирає свою науково-фантастичну чернечу рясу на довгі смуги, які починає сплітати з ніжно-рожевими та жовтими ліфчиками та стрінґами, роблячи мотузку, по якій вона змогла б вилізти через вікно.

Я питаю, чи можу я повибирати лусочки з її волосся?

І ренґлер знизує плечима: «Тільки ті, які видно…»

В Оклагомі автобус «Ґрейхаунд» підрулює до нас, до мене й мого батька на пласкому центрі нашого штата, і він каже: «Це була разова помилка, хлопче». Він каже: «Але не дозволь, щоб ця помилка тривала все твоє життя».

Риплять гальма. Розкриваються металеві двері. Один, два, три кроки, і мої ноги вже в салоні, моя рука віддає квиток водію. Мої губи вимовляю: «Лос-Анджелес».

Мій батько знизу кричить: «Напиши, як обіцяв». І додає: «Не треба жити з тим лайном, у якому ти не винен, хлопче».

Мої вуха чують це все.

Ренґлер дивиться на Бренча Бакарді, її очі приклеїлися до нього. Відводячи погляд тільки тоді, коли він сам дивиться на неї, вона каже: «Так, батьки завжди трахають тебе…»