Євген Гуцало: Блуд

… ні до чого в нашого діда руки не стоять і не лежать. Учитель. Усе життя учитель, усе життя школа, педради, наради, класи, діти, екзамени, письмові домашні завдання, увечері — телевізор і газети, а щоб цвях у стіну збити, щоб полагодити холодильник — ні. А то надумав полагодити етажерку, бо поламалася, узяв якусь дощечку, сидить на канапі і струже ножем. А ніж із дощечки спорснув, бо з діда відомий майстер, — і вістряком прямо йому в руку, в жилу, в сонну артерію. Усе йому випало, дід очі закотив, упав на канапі, лежить, а кров так і дзюрчить. Добре, що баба поряд була, схопила бинт, умить перев’язала руку вище рани, а я кинувся викликати швидку допомогу по телефону. Додзвонився, там записали адресу — їдуть! Ми ждемо швидку допомогу, місця собі не знаходимо, страшно, бо дід лежить непритомний на канапі, хоч би ворухнувся. Зблід, лице загострилося, ніс загострився, ну покійник покійником, хай Господь помилує, що говорю так. Баба вже, бачу, молиться, хреститься, сльози витирає. Я не витерпів, знову дзвоню на станцію невідкладної допомоги — виїхала машина чи не виїхала? Виїхала, заспокоюють мене, ждіть, і номер карети швидкої допомоги називають, просять не нервувати. А як ти будеш не нервувати, коли старий до пам'яті не приходить, коли кожної хвилини може віддати Богу душу? Або й уже віддав? Наш будинок на околиці Київа, хвойний ліс підступає до самих вікон, а наша квартира на четвертому поверсі, славно. Коли чуємо, в'їжджає машина в двір, вибігли на балкон — швидка допомога, нарешті! Я навіть відчинив двері: вони прийшли — а двері вже відчинено. Чекаємо, нікого нема, дід на дивані не ворушиться, може, й холоне. До нас приїхала швидка чи не до нас? А якщо хтось інший з нашого будинку викликав карету, а нашої ше нема? Вибігаємо з бабою на балкон — стоїть у дворі під соснами біло-молочна швидка. А нікого в квартиру нема. Що ж таке? Дзвоню по телефону — мене там заспокоюють: поїхала бригада, вже давно поїхала. Де ж поїхала, кричу їм, коли не приїхала! Тут би кожен закричав, коли швидкої нема й нема, а дід лежить без свідомості. Баба йому тулить мокрі примочки до лоба, плаче, а я біжу по сходах униз, до швидкої допомоги. Ніхто мені з лікарів по дорозі не трапився, і в машині не видно нікого. Де ж вони поділися, думаю, що сталося? І що це таке з каретою швидкої допомоги — розгойдується чомусь. Розгойдується й розгойдується. Я підходжу ближче, заглядаю через переднє вікно туди, в глибину карети, а там щось вовтузиться, і я спершу не можу зрозуміти, що там вовтузиться й чого машина розгойдується. Якісь наче людські тіла сплелися, борються. Ти можеш тільки уявити мій тодішній стан. Можеш тільки уявити, як я злякався. Взяв — і з переляку та зопалу затарабанив у бокове скло. Звідти, з глибини карети, висунулася червона вусата пика шофера, він незграбно переліз на переднє сидіння, за ним там засвітилося наполохане жіноче обличчя, білий халат блимнув. Шофер відчинив дверцята й гаркнув: «Ти чого стукаєш, свалота?! Мені так і заціпило. Ви швидка, потім питаю. Швидка, він сичить. Я вже здогадуватися почав, що й до чого, задки-задки відступаю, а машина вже стоїть, не розгойдується. Пішов по сходах, а слідом за мною на ліфті руда лікарка в білому халаті піднімається, рум'яна й весела, очі горять, як ото підпалений спирт горить. Заходимо удвох у квартиру, а дід на дивані вже сидить з перев'язаною бинтом рукою. — Де хворий, — питає руда лікарка. — Ось хворий, каже баба. — Де ж він хворий, — каже руда, коли він здоровий. Ми їй пояснюємо, що з дідом сталося, а вона слухати не хоче. 3 веселої стала злою, як змія. Вам ото робити нічого, розкричалася руда, то ви швидку допомогу викликаєте, наче на швидкій працюють не люди… Я ніяк тоді не міг зрозуміти, чого вона кричить. Думав-думав і аж пізніше здогадався, чого так розсердилася. І я б, мабуть, теж розсердився на її місці. Бо зона ж там у машині не задовольнилася, тільки охоту нагнала, а я тут загримав у вікно, злякав, перешкодив. Ось вона й розсердилася люто на мене. І я б на її місці розсердився.

… не поїду я в тюрму, не поїду! Там просили, щоб приїхала саме я? А не Варвара Митрофанівна? Хто просив? Ага, начальство просило, Воробйов. Згодна, він іще не старий, хоч і не такий молодий, як ви кажете, ага, я йому сподобалась, як була минулого разу. Кажете, всьому контингентові сподобалася? Ага, за весь контингент вам сказав сам Воробйов. Добре, добре, обмовилася, не тюрма, а виправно-трудова колонія посиленого режиму, й там не кримінальні злочинці, а наші з вами сучасники, які оступилися. Які будували розвинутий соціалізм — і оступилися. А в виправно-трудовій колонії відбудуть зароблений строк, їм там підремонтують їхню мораль-етику, вправлять мізки, випустять з-за колючого дроту на волю, й тут вони вже будуватимуть суверенну Україну, ударяться в патріотизм. А чом би й ні, правильно. А суверенна держава Україна позбавить їх будь-яких рецидивів, і їхня майбутня патріотична доля залежить від мене, від патріотки в суддівській мантії. Розумію всю свою відповідальність за їхню участь у завтрашній розбудові нашої незалежної держави, але в виправно-трудову колонію до них з лекцією більше не поїду. Ні з якою лекцією не поїду й не навертатиму їх більше на шлях благочестя і правопорядку. Посилайте Варвару Митрофанівну, вона перед тамтешнім контингентом виступить не гірше від мене. Вони просять мене, жінку? А Варвара Митрофанівна не жінка? Жінка. Ата, вони просять молоду і вродливу, дякую за комплімент. І яку — сексуальну? Це ви так чи в колонії так, що я сексуальна? Ага, і вони, і ви. Що ж, така оцінка моєї особи якось невимушено об'єднує у палких мареннях і вас на волі, і отой контингент у неволі… й навіщо ви змушуєте мене сказати, чому не піду? 3 вашим досвідом — і не здогадуєтеся? Чи вам не знати, як там ведеться чоловікам без жінок? За замками, за колючим дротом? Коли вся тамтешня жіноча стать — це вівчарки, це суки? То я скажу, раз примушуєте. Минулого разу я виступала в них, еге, в їхньому червоному куточку. Розмальовувала, що їх чекає, коли вийдуть на волю. Сидять — і дивляться иа мене. Особливо ж пильно дивляться ті, що сидять ззаду. Тільки я спершу ніяк не могла добрати, чим вони займаються, бо електрика світить слабенько, бо зима в загратованих вікнах, ніч, слякоть. І в тих, що ззаду, очі напружені, морди червоні. Я злякалась. Якби сама була в тому червоному куточку в виправно-трудовій колонії, то втекла б, а то була не сама, а з начальством, сам Воробйов прийшов мене послухати, удостоїв честі. Я раз подивилася на нього, другий раз подивилася, мовляв, що це відбувається? А він лише красиво всміхається мені. Гарний чоловік. Він до зеків добре ставиться, а зеки — до нього, взаємна симпатія. Я далі розказую про закони кримінально-процесуального кодексу, а вони поспускали там руки за спинами тих, що сидять попереду, повитягували шиї і їдять мене очима. Знаєте, я спершу червоніти почала, вся стала покриватися червоними плямами, а вже потім здогадалася, чим вони займаються. А як здогадалася, то й відняло мову. Стою й мовчу, тільки повітря ковтаю, а вони всі повитріщалися на мене. Я — тікати звідти. Не дочитала всю лекцію — й тікати. Чую, щось вони там закричали за мосю спиною, та я тільки дверима гримнула. В коридорі доганяє мене Воробйов, красень мужчина, хапає за лікоть, щоб я назад повернулася, дивується з мене. Що таке та шо таке? Я йому сказала, що таке. Оце ви мені так симпатизуєте, кричу. А він — що таке та шо таке? Оце ви мене так запросили в колонію на лекцію, кричу. А він те саме — що таке? А ви не бачите, що таке, верещу на нього. А він — що таке, заклинило йому. А ви не бачите, що я їм читаю лекцію, а вони там онанізмом займаються, дивляться на мене баранячими очима — й займаються? А вам то що до того, каже Воробйов, ніхто вас не зачіпає, хай собі займаються, я й не думав, що ви помітите. І ви це мені так говорите, кричу на нього. А Воробйов усміхається: ви прийшли читати лекцію — ось і читайте, вам створено для цього всі умови, ніхто не заважає. А чим вони займаються, чим займаються, кричу. А хай займаються, каже Воробйов, чи ви хочете, щоб не займалися? А чим ще їм займатися, коли вони в колонії, коли тут жінок нема? А тут прийшла така гарна жінка — ось усі й прибігли на лекцію, ось і займаються. Вам що від того, що вони займаються? Нічого. Не дивіться на них. Вони дивляться на вас, а ви дивіться на Леніна, висить на видному місці. Пожалійте їх, у вас має бути м'яке жіноче серце. Й не думайте, що це якийсь колективний акт у колонії, ніякий це не колективний акт, просто ви читаєте свою лекцію. Читаєте свою лекцію — і все. І дивитеся на Леніна, а Ленін дивиться на вас. Та й вам повинно бути приємно, що ви подобаєтеся стільком чоловікам зразу, що стільки чоловіків хотіли б з вами переспати. Е-е, не з кожною б вони так хотіли у червоному кутку, не з кожною, а вас як побачили, то зразу всі й ваші… Я як закричу на Воробйова: всі мої? Беріть їх усіх собі — і всі ваші! Тут він перестав усміхатися, побілів і питає, що я маю на увазі. А я маю те на увазі, кажу, шо й ви маєте на увазі. Не сказала йому ні прощай, ні до побачення — геть з колонії… А тепер знову згадав про мене. Спіймав тоді облнзня — й проковтнув? Більше в колонії лекцій не читатиму, не просіть. Чом би не послати Варвару Митрофанівну? Згодна, гаразд, на її лекцію може прийти мало зеків — і заїкається, як виступає, і фактаж не першої свіжості, і сама не першої молодості. Але хтось прийде і на неї? Прийде. Може, вона зрадіє там у червоному куточку, бо Воробйов вважає, що жінка повинна зрадіти, й не відвертатиметься до Леніна, а радісними очима дивитиметься на зеків, то чом жінці не дати шансу, я сама попрошу, шоб вона поїхала в колонію, тим більше шо скоро — жіноче свято Восьмого березня!