Євген Гуцало - Блуд

Так це була вона, що в касі кінотеатру сидить. Я її потім по фізіономії скрізь на Русанівці впізнавав. У неї чоловік, двоє дітей. Як побачу — завжди згадую, як вона біля річки відшила Фонаря, навіть оком не моргнула, мовляв — збираю котики. Але ж знаєш що, ти тільки візьми подумай — правду тоді казала, не обманювала органи правопорядку: справді збирала котики біля Дніпра.

… це я вчора в трамваї зустрілася зі своєю старою подружкою, колись разом училися в університеті на вечірньому відділенні. У норковій шапці, у дублянці, у пімах. Піми вже приношені, чоловік їй колись привіз із Півночі, як їздив на заробітки, тепер уже не їздить, влаштувався у якомусь кооперативі… Пам’ятаєш старий диван у материній квартирі, все провалювався під нами, а ти зітхав і зітхав: бідний диван, бідний диван, скільки цей диван набачився всякої всячини. Я раніше не казала, а тепер скажу, що ця Ірка теж ламала той диван, коли ми ще були студентами. Як не одна моя однокурсниця, то друга просила ключа посеред білого дня, водили кавалерів у материну квартиру, бо мати ж цілий день на роботі, а найчастіше — Ірка, вона просто божеволіла, їй щодня хотілося, а коли мала перерву — скаженіла. Диван від неї натерпівся найбільше, вона кілька разів і ремонт оплачувала. А тепер постатечнішала, мало не великосвітська дама, якби тільки у нас у Києві був великий світ. Знає польську, і я знаю польську, то в трамваї весь час переходила зі мною на польську, щоб пасажири думали, що ми полячки, прекрасні пані. То Ірка тепер уже не така, вже коханців у неї нема стільки, як раніше. Не без того, каже, щоб не вскочити у гречку, буває, особливо ж у командировці. Командировочний роман — це на день чи на кілька днів, роз’їхалися — і все. А в Києві вже не хоче морочитися з коханцями — то вони сьогодні не хочуть, то вони завтра не можуть, то післязавтра у них якесь сімейне торжество, понабридали зі своїми капризами. Тепер у неї основна ставка на законного чоловіка, бо їй треба щодня для здоров’я й для психіки — з гарантією, щоб потім ніяких дурних думок у голові не появлялося. То я в неї запитала, чи її чоловік щодня може, а раптом не зможе чи не захоче? Ірка подивилася на мене з прижмуром і сказала по-польськи: «Як то не зможе чи не захоче? Зобов’язаний!»

… жінка — завжди загадка. Ось тобі здається, що ти її розгадав, що ніяких таємниць у її душі не залишилося, а вона тобі раптом таку таємничу загадку загадає, що ніяким лобом не розгадаєш. Недавно я зустрічалася з Аделаїдою Йосипівною, це лікарка, моя сусідка по четвертому поверху. Завжди мені помагала з усякими ліками, по суботах і неділях пили з нею каву, а вечорами — пили чай і дивилися телевізор. У неї чоловік військовий лікар, задер хвоста — і поїхав у Росію, хоч ніхто його в шию з Києва не гнав. Мабуть, тому й поїхав, що вони з Аделаїдою Йосипівною тут не мирили, дітей не було, зарплата дрібненька. Зосталася сама — й запалала до нього любов’ю, до свого Вадика, листи йому пише, дзвонить по телефону, шле телеграми. Так наче в Києві більше немає чоловіків, наче ніяких образ не було. А він за нею теж скучив — і кличе до себе, обіцяє роботу й любов. Аделаїда Йосипівна тут кидає нагріте місце, летить у Росію, як побачила його не в своїй розпаленій уяві, а насправді,— погасла й навіть не димить, як ото димить мокра головешка. Перша ніч у його квартирі — лягли окремо, друга ніч — окремо. Й не хоче ні вона, ні він. А тут у цьому військовому госпіталі познайомилася з медсестрами, то язикаті медсестри все порозказували за їхніх лікарів, хто й чого з них вартий у ліжку, хто котирується високо, хто ніяк не котирується, а її Вадик у ліжку ні риба ні м’ясо, від нього хіба що вагітніти, а задоволення ніякого, бо ото засуне — й вийме, більше нічого. А медсестри ніякого відкриття не зробили, вона знала давно, що її Вадик такий. Перший тиждень минув, другий, а вони все окремо сплять. А то якось приходить Аделаїда Йосипівна з нічного чергування веселенька, усміхається, грає формами — аж чоловік запалився, щось там співає на кухні, готує для неї сніданок. Вона прийняла ванну, поснідала, обіймає його, сама тягне в ліжко, й нарешті вони вже відводять душу. А Вадик усе не нахвалить її — і жагуча, і ненаситна, і мало не збоченка, а може, й збоченка! Такий щасливий. І вона щаслива. Й він у неї все допитусться, що з нею сталося та що з нею сталося, що в ній така невгадана жінка проснулася. Та Аделаїда Йосипівна йому тільки всміхається й нічого не сказала, залишилася для нього загадкою — в ім'я збереження сім'ї. А мені вона розказала. Там, на нічному чергуванні в госпіталі, вона віддалася черговому лікареві, і все у них було добре, й лікар їй трапився великий мастак, вона аж ошаліла, коли відчула його як мужчину. Але ж у госпіталі сталося чепе, комусь приспічило вмирати, кинулися по чергових лікарів — ось їм і перервали на найцікавішому місці, не дали до пуття діло довести. Той лікар тільки розбудив у ній жінку, бо жінка в ній заснула, розбудив — і не більше, розтривожив, а вона прийшла додому, а тут Вадик. Одним словом, якби не черговий лікар, якби не нічна тривога її черговий лікар таки задовольнив у ній жінку, то невідомо, чим би все це ще в них закінчилося. Бо Аделаїді Йосипівні після довгої перерви так сподобалося зі своїм чоловіком, що вона потім на того чужого лікаря, з яким у неї не вийшло, й не дивилася. Так наче в них нічого не було. Й почала дуже пильно наглядати за своїм Вадиком, бо знайшла в ньому те, чого раніше не знаходила. Ще й ображалася на медсестер, які так непоштиво казали про її законного, мовляв, що від нього тільки вагітніти, більше нічого. Сказала мені, що ті медсестри самі не вміють, але своє невміння приписують комусь іншому, та нічого дивного тут нема, така людська природа.