Євген Гуцало - Блуд

… ти вже тоді звільнився з видавництва, як до нас прийшла коректором Світлана, може, потім ти випадково зустрічався з нею, коли навідувався у видавництво. Ми сиділи з нею в одній кімнаті. Кращого за неї коректора у видавництві не було — її поважали редактори, автори, виробничий відділ. Кожен редактор хотів, щоб відредагований ним рукопис потрапив до Світлани, — це була стопроцентна гарантія від будь-яких помилок. Якісь чоловіки їй зрідка дзвонили по телефону, але ні з якими кавалерами я ніколи її не бачив. А то раптом коли я не прийду в кімнату — завжди на її столі свіжі квіти. Весною — весняні, літом — літні, восени — осінні. Й сама Світлана цвіте, як квітка, — то весняна квітка, то літня, то осіння. Раніше начебто ніякої уваги не звертала на наряди, а то почала виряджатися, парфуми в неї появилися польські та болгарські. Ну, думаю, хто ж це упадає за Світланою — хтось із наших видавничих чи автор — поет, прозаїк? А вона цвіте, як на її місці розцвітала кожна молода жінка, в якої завівся залицяльник. Ось тільки хто? Ми в своєму гурті допитуємося — ніхто не знає, але ж, видно, хтось сильно закохався, раз осипає квітами. Й вона, скромний та непоказний коректор, виглядає мало не світською гранд-дамою, що випадково опинилася у нашому видавництві. Раніше трималася самотою, осторонь, а тут встряє у всі розмови, якісь збори — виступає на зборах, якесь обговорення — вона обговорює. Комусь сказала — й від когось пішло, що всі їй роблять компліменти, а найбільше — головний редактор. Що от вона робила коректуру книжки молодого поета — уже знаменитого! — то молодий поет на неї так дивився! А то жінки бачили, як до видавництва під'їхала чорна «Волга», Світлана сіла поряд з імпозантним чоловіком — і не появилася у видавництві й наступного дня, щоправда, наступного дня у неї за графіком був відгул. Не жінка, а фейєрверк. Або як мені казав один знайомий єврей-перукар, що моїх троє дітей — це не фонтан, так от, Світлана стала за фонтан. Потім взагалі почалася якась кошмарна історія: усім стало відомо, що вона завагітніла. Й не від головного редактора, справді донжуана, хоч підтоптаного, й не від молодого знаменитого поета, який у своїх віршах палив і смалив своїх ліричних героїв смертельним напалмом своєї демонічної похоті, а від невдатливого публіциста. Може б, цей публіцист був би і вдатливий, але по редакціях та по цензурах з усіх його матеріалів вирізали, як то говориться, продуктивні яйця, ось і матеріали його були кастровані, й він сам видавався кастрованим, та ще ж і вдачею не відзначався бойовою — кастрат, і годі, як же Світлана могла від такого завагітніти? Значить, поміж тих, що носили їй квіти, значиться й він, ловелас-невидимець? Але ж як йому з публіцистикою не везе, хоча чоловік не без здібностей, так і тут не повезло, попався, ото вже доля. 3 нього в очі й поза очі почали кепкувати й глузувати, а він тільки посміхається, бо нічого не розумів. Усі наші жінки разом зі Світланою почали радити раду: народжувати їй — чи вдатись до аборту. Начебто годилося вдатися до аборту, бо в публіциста сім'я й двоє дітей, свою сім'ю заради Світлани кидати не збирається, покайфував — і в кущі, бракує чоловікові широти душі. Але начебто годилося б і не вдаватися до аборту, а народжувати дитину, бо Світлана замужем ніколи не була, зробить аборт — і більше ніколи не завагітніє, зостанеться безплідна, без материнської утіхи, так от заради цієї материнської утіхи й годиться народжувати. А публіциста — подати на аліменти: любив кататися — хай саночки повозить. Видавництво кипіло, особливо ж коректорський відділ. Публіцист не появлявся, як лизя злизала. Що дивно — свіжі квіти й далі появлялися на столі у Світлани. То всякі думки закрадалися не тільки в мене одної: хто ж їй носить квіти, якщо публіцист перестав носити? Може, завагітніла від коюсь іншого, від кого — й сама не знає, а публіцист мусить потерпати не тільки за свої гріхи, а й за чужі? Може, його гріхів зовсім ніяких немає? Може, слід зробити аборт, аби потім не псувати життя ні дитині, ні публіцисту, ні собі, ні ще комусь, а кому — хіба вгадаєш? Ха, ти ж знаєш, як у нас. Пішла недобра слава — і вже хтось високих моральних принципів не вітається й не подає руки публіцистові, який виявився низьким, не наших моральних принципів, уже в якомусь журналі відхилили якусь статтю, хоча редакція сама замовляла потрібну тему, уже на первинній партійній організації мають ставити персональну справу — моральний розклад, виродження, зганьбив кодекс комунізму. Аж тут гуртом наші жінки додумалися відвести Світлану в жіночу консультацію, до лікаря-гінеколога, бо вона й на обліку ніколи не була, й не обстежувалася, а хіба ж можна так недбало ставитися до свого здоров’я і до здоров'я своєї майбутньої дитини? Завели її в консультацію, вивели з консультації — Світлана цвіте, немає щасливішої за неї жінки. Ну як, питаємо, що сказав лікар. Лікар сказав, що треба народжувати, каже Світлана, що в мене є для цього всі дані, що народиться нормальна й здорова дитина, ось тільки він з певністю не може сказати — хлопець чи дівчинка. Ми з неї добродушно посміялися, мовляв, ніякий цього не скаже, от як народиться — тоді лікар і скаже, шо народилося. А десь через тиждень як грім на голову: Світлана опинилася в психіатричці, у Павлівці! Чому в психіатричці, чому у Павлівці? Ніхто не знає, толком сказати не може. Але хтось пустив чутку, що публіцист у всьому винен. Мовляв, наполягав на аборті, поки ще не пізно, ось у неї дах і поїхав, бо для неї вже нічого дорожчого не було, як майбутня дитина, у якої б жінки на її місці та не поїхав дах на голові. Публіцист у видавництво боявся заходити, а то б його кастрували. Такий нелюд — і вчить інших, як'треба жити за високими приписами високої моралі! Наші жінки носили Світлані в психіатричку всякі передачі, розмовляли з психіатрами, піддобрювалися до санітарок, а публіцист ні разу й не навідався до нещасної. Наші обурювалися: і такого морального покруча вона полюбила? Й від такого ницого розпутника хоче народити дитину? Та як тільки визволиться з психіатрички — нехай негайно робить аборт, поки не пізно. Всі переживали за неї так, як за самих себе не переживали б: це ж треба так вскочити у халепу з бездарним публіцистом. Світлана виписалася з лікарні, відбула відпустку — й появилася у видавництві місяців через три. Без живота. Нормальна, здорова, але без живота. Всі наші ох та ах: таки зробила аборт, зважилася, зуміла побороти свій материнський інстинкт, врятувати публіциста від ганьби і сорому, а то довелося б йому і з членством у партії попрощатися, і жінка б з дому вигнала. Позітхали, поспівчували Світлані — й тихо раді за неї: хоч здорова, хоч працездатності не втратила, а материнське щастя — попереду, бо не стара й не потворна, на кожен товар знайдеться свій покупець. А вона тужила чи не тужила за тим, що сталося, тільки знову в нашій кімнаті на її столі — свіжі квіти. Й знову ніхто не знає, хто приносить букет за букетом. Хтось зі своїх, хтось чужий? І це — після недавньої такої великої драми! Значить, не дуже близько взяла вона до серця свій трагічний роман з публіцистом, значить, знаходять чоловіки в Світлані те, що й шукають у жінці, і — на здоров'я, і на щастя!..