Володимир Єшкілєв - Втеча майстра Пінзеля

Дівчина була сліпучо гарною. Її золотаве тіло випромінювало власне світло, а довге волосся підкорялося вітрові. Гриф блищав на сонці сріблястою лускою, а крила його огортало райдужне пір'я. Дві Свободи підійшли до Майстра. Гриф заклекотів по-орлиному. Дівчина всміхнулася Майстрові і сказала:

«Він каже Вам, що йому добре у новій шкірі».

Гриф подивився Майстрові в очі. Його око було чорне і глибоке, немов безодня Всесвіту. В тій безодні щезали події і справи, біль і радість. Навіть спокій щезав у тій безодні. Заглянувши до неї, Майстер зрозумів малість свою і свою велич.

І здобув рівновагу.

Дві Свободи пройшли повз Майстра, він довго дивився, як вони йдуть до обрію, освітлені сонцем.

Коли він знову обернувся до Сходу, то побачив три людські постаті. Вони наблизилися. Він упізнав Цивілія, Меретина і Мрага. Мраг був одягнений у сірий плащ, підбитий рудими лисицями, а на Цивілії і Меретині неземною білизною сяяли лицарські мантії Тамплієрів.

«От ми усі знову разом, як тоді, у Празі», — сказав Цивілій і обняв Майстра. Він відчув, яка колюча в Прецептора борода.

«Куди прямуєш, брате?» — спитав Меретин.

«До Сходу».

«Тут тільки Вічний Схід, брате. Іншого Сходу тут немає».

«А мені туди можна?»

«Ми тебе проведемо, брате, й свідчитимемо про тебе перед Престолом Предвічного Майстра», — сказав Цивілій.

«Тоді ходімо».

Й усі четверо рушили туди, де ставало сонце.

[Будинок дівиці Теодорини Мантшиковської, м. Бучач, Подільське воєводство, ніч на 27 серпня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

— Ви запізнилися, пане Ковальський, — суворо повідомила Чорна Ворона вбивникові. — Єретик Моліна-Пінзель позавчора помер.

— Як це сталося?

— Кажуть, що його отруїли чорнокнижники на банкеті в удови Тичковської, знаної курви, збоченки і єретички.

— Отруїли? Чорнокнижники?

— Певно відчули небезпеку й вбили того, хто міг розповісти про їхні таємниці.

«Пан Ковальський» полегшено зітхнув. Тепер не треба було ризикувати життям у володіннях дикого старости. Він поставив до кута вітальні свій дорожній куфер і сказав:

— Я маю усе перевірити.

— Що тепер уже перевіряти?

— Маю наказ наших старшин дослідити коло знайомих єретика. Ми підозрюємо, що тут діяв не лише Хуан Хорхе Моліна.

— Jezus Maria! Ясно, що не лише. Але вони вже всі повтікали.

— Хто?

— Той фальшивий мальтієць, поет Гнояк, лицедії з грецького цирку, потім той смердючий єврей з Буданова. А московський принц щез ще раніше.

— Чимала була компанія.

— Кубло, пане Ковальський. Справжнісіньке пекельне кубло!

— Мені потрібно все це з'ясувати. Я можу зупинитися у Вашому домі?

— О ні! Я не ризикуватиму своєю репутацією, пане Ковальський, на таке навіть не сподівайтеся. Тут один юдей тримає заїзд, я дам Вам гроші на повний пансіон. Там добре готують завиванці й щотижня міняють постіль. До речі, я знаю, куди поїхав Гнояк.

— О, це дуже добре, вельможна панно, дуже добре, — сказав убивник, беручи до рук куфер. — Так де, Ви кажете, той юдейський заїзд?

[Підземне святилище в місці, яке втаємничені називають Elia, час невідомий]

Великий Ієрофант налив червоного вина до Чаші Граалю. Він по черзі дав відпити з неї всім присутнім. Одинадцятим у цій черзі був той, кого в Речі Посполитій знали як Мальтійського кавалера Анцо Фіаделлі.

За правилами Рубінової Церемонії всі, хто відпив з Чаші, мали мовчки покинути святилище й не розмовляти потім сім діб. Кавалер вийшов з підземелля і рушив пустельними пагорбами на північ. Десь у темряві чувся гавкіт шакалів.

Таємнича енергія Грааля наповнювала тіло і розум кавалера. Він немов торкався зірок, що палали діамантами на нічному небі. Минуле і майбутнє розкривали йому свої таємниці. Він чув ревіння вихорів на світанку галактики і бачив сяючу темряву, яка настане після завершення всіх закінчень. Він знав задуми володарів світу і дивувався спокоєві святих відлюдників. Він радів красі янголів і співчував демонам. Він відчував утому пірамід і радість білого слоненяти, народженого в джунглях Сіаму. Якоїсь миті чийсь звільнений від тілесної оболонки розум торкнувся його свідомості.

«Хто ти?» — спитав він, не розкриваючи уст.

«Ти мене знав», — ніби щось перейшло з холодного боку Всесвіту на його теплу сторону.

«Це ти, Майстре?»

«Ти мене знав».

«Як тобі ТАМ?»

«Є Третя Свобода».

«Яка вона?»

Відповіді не було. Тільки щось майже невідчутне знову покинуло теплу сторону Всесвіту і відійшло туди, де немає ані тепла, ані холоду.