Володимир Єшкілєв - Імператор повені

«Мерщій збирайся, чого ноги порозставляла!»

«Не піду я з Вами».

«Що?»

«Ви от вночі заснули, а я виграла скарб».

«Як?» — не второнав костоголовий.

«Так!» — Нікта випросталась і потяглась усім своїм довгим тілом.

Каштан мимоволі замилувався донькою. Її шкіра світилася медовим золотом, волосся спадало на плечі м'якими чорними струменями. «Юна Афродіта відпочиває у Кіферопському лісі!» — виникла у голові комедіанта пасторальна метафора, а в грудях потепліло від гордості за рід Марамульок. Нікта впіймала його погляд і напружила спину. Ніздрі костоголового спрагло ворухнулися.

«Я тепер багата наречена, — підтвердила дівчина. — Війтові опівночі таки випала п'ятка, а мені шістка. Отаман наказав війта зв'язати, а потім поклявся на образах та іншими страшними клятвами, що дасть мені в посаг все золото тутешнього пана».

«Що ти мелеш, Ніктамено, донько, схаменися! — докірливо похитав головою Каштан. — У цих торборізів усі клятви чинні до того, як між ногами засвербить… Сьогодні ти Приблуду приголубила, а завтра інша приголубить, і він їй теж пообіцяє те прокляте золото Сунцича. Нам треба йти на південь, до Валахії. Доки ще не пізно…».

«Пізно! Що я там не бачила, у тих волохів?! — спалахнула Нікта і від того ще погарнішала. — Старих смердючих цапів, у яких повідсихало? Дрочити їх до ригачки за два пощерблені авруси [66] Аврус — інша назва золотого цехина. ?.. Я заміж хочу і золото — моє!»

«Здуріла!.. Моя донька здуріла! — заквокав костоголовий. — Йде війна, Драбант кудись подівся, Кривоніс стоїть під Баром [67] Бар — до 1648 року це місто вважалося найбільш неприступною фортецею на сході Речі Посполитої. 21 липня 1648 року козацьке військо під проводом полковника Максима Кривоноса підійшло до Барської цитаделі, а 25 липня її було взято штурмом. , і ми ось тут, серед despoliatoris [68] Despoliatoris (лат.) — дослівно: «ті, що роздягають догола», себто — розбійники. і повішеників. А їй раптом приперло заміж!»

«Отож-бо… Без Драбанта ми, батечку, нікуди звідси не виберемося. Він воїн-лицар, його бояться і поважають, а ми з Вами зовсім не воїни… Ми без Драбанта і сюди не дійшли б. Що, неправда, скажете?.. Без нього нас вб'ють на переправі, або на Кучманському шляху».

Каштан протягло зітхнув і подивився на тіло осавула.

«А з цим тепер що робити?»

«Ніхто не бачив, що це Ви його… А я скажу, що він ґвалтував мене, а я захищалася».

«Приблуда, може, тобі й простить, а от інші не простять… Бачив я, як вони на тебе учора дивилися, — зауважив Каштан. — Ти краще нічого не розповідай нікому. Або вкажи на того хтивого ченчика, що вкрав Драбантового гамана. Скажи coram hominibus [69] Перед людьми (лат.). , доню, що це він убийничає в лісі», — костоголовий зробив павзу, потім додав: «Без Драбанта, дійсно, тяжко нам буде…»

Він відтягнув убитого осавула углиб лісу, знайшов залопушилу яму, вклав до неї тіло козака і притрусив гілками. Потому повернувся, накинув на Нікту жупан, вкрадений в отамановій хаті, і повів доньку назад до села.

«Але, з іншого боку, — вголос міркував він дорогою, — Драбант вельми дивний чоловік, може, навіть небезпечний. Знає багато алхімічних трактатів і писань східних мудрагелів, читав „Pimander“ [70] Трактат італійського філософа Марсіліо Фічіно (1433—1499), присвячений натурфілософії та астрології. , але якось не так знає, а іншочинно… Скільки йдемо з ним, а я його не можу зрозуміти до кінця… Деякі його вислови подібні до вчення фаталіста та вільнодумця Асколія, котрий відкидав свобідну волю і Божу Всемогутність, а інші — до єресі Ериґенція про множинність світів… А може він є адептом того таємного і небезпечного товариства, котре заснував у часи Соломонового Храму фінікійський князь Ґірам?.. Дідько лисий його зрозуміє, хто тепер вештається немирними шляхами, яких вурдалаків вигнала з потаємних лігвищ ця клята війна… А чи вгадаєш, доню, кого мені часом нагадує наш пречудовий Драбант?»

«Ту сучку Сапфіру».

«Вгадала! Ти теж помітила?»

«Червоних жуків?»

«І всі ці теревені про інші світи і Потік Хореф…»

«Так».

«А Сапфіра була ще та відьма, — визначив Каштан і плюнув. — Я думаю, вона дуже добре зналася на отрутах і дурманних травах і, — перейшов на шепіт костоголовий, — вміла залишати своє матеріальне тіло і переселятися у тіла тварин та інших людей. Покійний Балтазар дуже її боявся, особливо коли побачив, як вона дресирує тих пекельних жуків. Він мені тоді казав: стережися, мовляв, Юрію, накличе Сапфірка на нас біду-недолю. Як у воду дивився…»