Володимир Єшкілєв - Імператор повені

«Так що ж це було?» — знову спитав прочанин.

«Напад».

«А хто напав?»

«Хтось дуже небезпечний. Ти ж бачив, як чкурнув павук».

«Може він злякався Сапфіри?»

«Кого злякався? Дефлорації? — з темряви долинуло глузливе пирхання. — Не сміши мене, чужинче…»

«А раніше на Музей нападали?»

«Сто вісім років тому».

«Монстр?»

«Отці-класифікатори називали подібні створіння Зла Чорними Жмутами. Це не один організм, а ніби колонія комах-астом, які спроможні з'єднуючись складати великого хижака. Для цього потрібна колонія у декілька тисяч астом різної конфігурації. Якщо це знову Жмут, то мусимо припустити, що теперішній напад готували кілька років. Прикордонні застави, на жаль, не можуть повністю зупинити проникнення окремих астом, бо вони дрібні. Але лев'ячі жуки їх вистежують і нищать… До речі, матнійцю, того разу напад теж відбувся під час екскурсії. Така вже, як бачиш, послідовна та регулярна ця наша Правляча Напередвизначеність… Вже й не пам'ятаю, як його звали, тодішнього Витискувача… Здається, Манексом…».

«Він загинув?»

«Не в Музеї».

«Отже, ми теж врятувалися?»

«Можливо».

«А Сапфіра?»

Шун'ята промурмотів щось невиразне.

«Ми можемо їй хоч чимось допомогти?»

«Либонь помолитися… Вже вечоріє і тобі час йти до Театру».

«Театр почекає».

«Ні, чужинче, не почекає, — запирхотів ключар. — Будь-що почекає у цьому клятому Опадлі, тільки не Театр. Ти ж бо, що там не кажи, наш новий Витискувач, остання надія Картагенського Карнавалу…»

Мандавошці наснилися лікувальні щурі. Вони застромлювали лікувальні хвости в ніс осавулові й шкірили жовті лікувальні зуби. Хвости були подібні до рожевих кільчастих хробаків і жили окремим хробацьким життям, розтягуючись і обростаючи лоскітливим волоссячком. Вони грілися в горілчаних випарах осавулового горла, терлися навколо язика і вихилялися з рота. Мандавошка боявся, що отаман побачить це лікувальне неподобство і скине його з ад'ютантської посади за неправославну поведінку. Він сіпався і стогнав уві сні, намагаючись вкусити хробакохвоста, скинути його з обличчя, але пацюк огортав мускулястим тільцем ніс козака і лапками викручував спітнілого оселедця. Осавулові навіть здалося, що тваринка щось шепоче йому на вухо, але щуряча мова була загадковіша за турецькі молитви, і, розбираючи окремі пискляві слова, він ніяк не міг второпати зміст послання. Від цього він напружував грудні м'язи і маркотне тремтіння пробігало його войовничим тілом.

Боротьба з примарними гризунами тривала до перших півнів, а коли Мандавошка проснувся, то побачив на сусідньому ліжнику голісіньку Нікту, що ліниво гралася отамановим причандаллям. Приблуда хропів, поклавши руку на пружне стегно дітиська. Осавул знову заплющив очі й собі захропів, відчуваючи, що звуки виходять уривчастими і від того непереконливими. Потім він відчув на своєму обличчі чийсь подих і здригнувся, згадавши сон. Мандавошка повільно і обережно розплющив праве око. Над ним нахилилася донька Кінського Каштана і заклично висолоплювала язика. Груди дівчини набрякали хтивими плямами, а руки промацували матню осавулових шароварів. Від цього мацання козак розплющив і ліве око, а потім ще раз подивився у бік сплячого отамана.

«Дурна курвочка ще не здогадується, який Приблуда чуйний та хитрий, — промайнуло в осавуловій голові, — як він вміє прикидатися, наче підступний лісовий гаспид, і все бачить-чує, немов старий пес… Прокинеться — миттю обох повбиває!»

Але Нікта вже знайшла сороміцьку іграшку, і козак почав забувати про небезпеку. Тільки коли Приблуда судомно закашлявся крізь сон, Мандавошка знов стурбувався. Тепер він вирішив не випробовувати долю, згріб дівчину в обійми і виніс з хати.

Зміївка ще не пробудилася, навколо було безлюдно. П'яний козак спав під кущем барбарису, а смугастий кіт ходив навколо пияцюри. Тварина здивовано подивилася на голу Нікту в руках Мандавошки, занявкала. Осавул тупнув на кота, озирнувся навкруги і поніс здобич до лісу. Навіть пси не брехали услід його походові.

За першими деревами козак поклав дівчину на м'яке моховиння, обцілував її і почав розкручувати пасок. Не встиг він вистрибнути із шароварів, як гнучка постать з'явилася з високої кропиви і сокира прохромила потилицю Мандавошки. Останнє, що побачив він у земному житті, були здивовані очі Нікти.

«Батьку, нащо Ви його вбили?» — спитала вона.

«Треба тікати, поки вони усі сплять. Іншої нагоди не трапиться», — пояснив Каштан, витираючи лезо сокири. Він перевірив, чи направду Мандавошка мертвий, зняв з козака монетарій [65] Монетарій — шкіряний пояс з таємним пазом для монет. і прикрикнув на доньку: